Міжнародне правоПраво ЄС

Економічний і валютний союзи як основа Європейського Союзу

24.02.2016 / 20:11
10546
+A
-a

Економічний і валютний союзи як основа  Європейського Союзу

«Батьком» ідеї євроінтеграції прийнято вважати англійського підприємця, філософа і квакера Вільяма Пенна, який опублікував в 1693 г. «Есе про сьогоденний і майбутній мир у Європі», де запропонував створення європейського парламенту. У 1728 р. Шарль-Ірене Кастель, абат Сен-П’єр, який проповідував вічний мир, висунув ідею створення європейської ліги з 18 суверенних держав із загальним бюджетом, відсутністю кордонів і економічним союзом. У 1814 р. Анрі Сен-Сімон і Огюстен Тьєррі опублікували есе «Реорганізація європейського суспільства», що містило ідею формування європейської парламентської федерації. Після закінчення Наполеонівських воєн Наполеон Бонапарт і Олександр I висловлювали подібні міркування про створення європейськими державами постійного союзу. У 1834 р. Джузеппе Мадзіні став одним з організаторів асоціації «Молода Європа», члени якої були переконані в створенні в найближчому майбутньому європейської федерації. Ці переконання були розділені Віктором Гюго в 1847 р., а в 1867 р. на конгресі Ліги миру і свободи до нього приєдналися Джузеппе Гарібальді і Джон Стюарт Мілль. Після Першої світової війни ідеї єдиної Європи (свобода, мир, економічне процвітання, культура) отримали продовження і розвиток в 1923 р. у книзі «Пан-Європа», написаної засновником Пан’європейського союзу графом Річардом Николаусом Куденхове-Калергі. У 1929 р. прем'єр-міністр Франції Арістід Бріан виступив перед Асамблеєю Ліги Націй з ідеєю федерації європейських держав, заснованої на солідарності і прагненні до економічного процвітання, політичної і соціальної взаємодії. Цю ідею підтримали багато відомих економістів. На тій же Асамблеї виступив міністр закордонних справ Німеччини Густав Штреземан, який запропонував введення єдиної Європейської валюти. Дані ідеї знайшли втілення лише після Другої світової війни.

У 1951 р був підписаний і в 1952 р. набрав чинності Паризький договір про заснування Європейського товариства вугілля та сталі. Його учасники – Бельгія, Франція, Люксембург, Голландія і Західна Німеччина – зобов’язалися вжити заходів для зняття бар’єрів у торгівлі вугіллям і сталлю. Виконання цих зобов’язань призвело до небувалого зростання обсягів торгівлі цими ресурсами, а також раціоналізації їх видобутку. Угода була укладена на термін 50 років і припинила дію у 2002 році, будучи вже неактуальною.

У 1955 р. у Мессіні (о. Сицилія, Італія) міністри закордонних справ держав-учасниць Європейського товариства вугілля та сталі домовилися про рух до створення об’єднаної Європи через розбудову спільних установ, прогресивного об’єднання національних економік, створення спільного ринку і гармонізації соціальної політики. Результатом цих домовленостей стали Римські договори: Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства і Договір про заснування Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євратом), підписані в 1957 р. і вступили в силу в 1958 р. Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства надзвичайно важливий в історії ЄС, будучи першою угодою, що заклала довгострокові цілі координації економічної і валютної політики для створення в майбутньому ЄС.

У 1957 р. був зроблений і другий крок до створення союзу: підписана конвенція, за якою управління Європейським товариством вугілля та сталі, Європейським Економічним Співтовариством і Євратом здійснювалося єдиними Європарламентом (законодавство, бюджет і контроль Єврокомісії), Європейським судом (вищий суд ЄС), і Економічним і соціальним комітетом. Подальше вдосконалення структури органів Союзу відбулося в 1967 р., коли були засновані єдині Рада ЄС (законодавство) і Комісія ЄС (вищий виконавчий орган).

У 1969 р. на саміті в Гаазі членами Європейського Економічного Співтовариства стали Великобританія, Данія, Норвегія та Ірландія. Крім того, що особливо важливо в контексті даної теми, було прийнято рішення про складання плану переходу до європейської валютної системи, і експертна група під керівництвом прем’єр-міністра і міністра фінансів Люксембурга П’єра Вернера створила такий план до 1970 р. однак, крах Бреттон-Вудської валютної системи і зростання цін на золото змусили відкласти подальші дії до 1988 р., коли комітетом Делора (на прізвище голови Єврокомісії) був визначений трьохетапний план введення європейської валютної системи і створення Європейської системи центральних банків.

Існує точка зору, що стан світової та європейської економіки, а також політичні розбіжності призвели до гальмування або навіть зупинки інтеграційного процесу в 1970-85 рр. Однак саме в цей час було розпочато найважливіший крок на шляху до європейської валютної системи – у 1973 р. була створена Європейська валютна система, яка проіснувала до 1998 р. В її основу лягли 1) механізм валютних курсів; 2) міжнародна розрахункова одиниця – екю; 3) Європейський фонд валютного співробітництва; 4) продовження Європейських кредитів.

У 1986 р. був підписаний і у 1987 р. вступив у силу Єдиний європейський акт, що дав великий поштовх інтеграції. Зміцнення єдиного ринку без внутрішніх кордонів з вільним рухом товарів, послуг, капіталу і громадян – основні встановлення Єдиного європейського акта в який нас контексті. Прийнято вважати, що Акт створив єдиний ринок і підготував держави Європейського Економічного Співтовариства до об’єднання, проклавши дорогу до Маастрихтського договору.

Маастрихтський договір або Договір про Європейський Союз був підписаний в 1992 р. і вступив в силу після ратифікації в 1993 р. Договір створив систему «трьох основ» ЄС – економіки і соціальної політики, міжнародних відносин і безпеки, правосуддя та внутрішніх справ. Відповідно до першої основи Договір поклав початок європейської валютної системи і встановив діючі і понині критерії вступу: 1) дефіцит держ. бюджету не перевищує 3% ВВП; 2) держ. борг менше 60% ВВП; 3) 2-річна стабільність курсу національної валюти; 4) інфляція не перевищує більш ніж на 1,5% середнього значення 3 держав-учасниць ЄС з найбільш стабільними цінами; 5) довгострокові процентні ставки по державних облігаціях не перевищують більш ніж на 2% середнє значення відповідних ставок у державах з найнижчою інфляцією.

Маастрихтський договір зіграв значну роль у процесі формування ЄС, але його текст був далекий від досконалості, тому в 1997 р. був підписаний і в 1999 р. вступив в силу Амстердамський договір, який вніс значні за обсягом і важливістю поправки до договорів про ЄС і Європейське Економічне Співтовариство. Саме цей документ і конференція, на якій він був підписаний, є ключовими у формуванні європейської валютної системи.

Так, у рамках міжурядової конференції в Амстердамі були підготовлено прийняття Радою ЄС двох регламентів: «Про посилення контролю над станом державних бюджетів» і «Про прискорення і роз’яснення виконання процедури наднормативного дефіциту», покликаних створити умови для переходу до євро. У 1998 р. були також визначені перші  учасники Єврозони – Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція. У 1999 р. національні валюти цих держав були замінені на євро за встановленими Європейським Центральним Банком курсом.

Незважаючи на те, що формування ЄС не закінчилося Амстердамським договором, наступні акти, хоч і мають велике  значення з точки зору політико-правового устрою ЄС, проте відіграли незначну роль в оформленні Європейського валютного союзу.

У 2001 р. був підписаний і в 2003 р. набрав чинності Ніццький договір, який вніс корективи в порядок функціонування органів ЄС і управління його справами. Потім була зроблена спроба ухвалення Конституції Європи: проект був підписаний у Римі в 2004 р., але громадяни Франції і Голландії на референдумах виступили проти Конституції, і Європейська рада у зв’язку з цим прийняла рішення відмовитися від її прийняття. Оскільки в зв’язку з цим ряд проблем залишилися невирішеними, у 2007 р. був підписаний і в 2009 р. набрав чинності Лісабонський договір. Він вніс зміни в Договори про ЄС і Європейське Економічне Співтовариство (останній став називатися Договором про функціонування ЄС), наділив ЄС міжнародну правосуб'єктність і підвищив ефективність і демократичність прийняття рішень у ЄС.

Відповідно до п. «с» ч. 1 ст. 3 Договору про функціонування ЄС визначення валютної політики держав Єврозони (19 - Австрія, Бельгія, Німеччина, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Португалія, Словаччина, Словенія, Фінляндія, Франція, Естонія) відноситься до виключної компетенції Союзу. Регулювання ж внутрішнього ринку Союзу є питанням спільної компетенції Союзу і держав-учасниць згідно п. «с» ч. 2 ст. 4 Договору про функціонування ЄС; з метою сприяти регулюванню внутрішнього ринку створюється Економічний і Фінансовий Комітет (ст. 134 Договору про функціонування ЄС).

Крім того, в силу п. «с» ч. 2 ст. 4 Договору про функціонування ЄС до спільної компетенції Союзу і держав-учасниць належить координація економік держав ЄС; у розвиток цього положення ст. 5 Договору про функціонування ЄС вказує на необхідність координування економічної політики між державами ЄС і наділяє Рада ЄС правом виробляти загальні напрями такої політики. Що стосується держав Єврозони Рада ЄС має додаткові повноваження, а саме 1) підвищені координація і контроль над бюджетною дисципліною; 2) встановлення напрямів економічної політики (ст. 136 Договору про функціонування ЄС).

Ст. 119 Договору про функціонування ЄС встановлює принципи функціонування європейської валютної системи: стабільність цін, надійність публічних фінансів і валютних умов, стійкість балансу платежів. Ст. 126 Договору про функціонування ЄС уповноважує Єврокомісію вести спостереження за бюджетною ситуацією держав-учасниць ЄС і, у разі виникнення наднормативного дефіциту, інформувати Раду ЄС, який, у відповідь  адресує державі-учасниці рекомендації щодо усунення дефіциту. У разі невиконання рекомендацій і збереження дефіциту Рада ЄС уповноважена 1) вимагати від держави публікації додаткової інформації перед випуском облігацій і цінних паперів; 2) закликати Європейський Інвестиційний Банк переглянути кредитну політику щодо держави; 3) вимагати від держави безвідсоткового депонування у ЄС суми належного розміру до усунення дефіциту;
4) накласти штраф належного розміру. Під час прийняття вказаних заходів голос представника держави, щодо якої вживаються заходи, у Раді ЄС не враховується.

Незважаючи на високу значущість рішень і дій таких органів ЄС, як Рада ЄС, Єврокомісія, Європарламент і Європейська рада, потрібно визнати, що найбільшу роль у функціонуванні європейської валютної системи відіграють спеціалізовані органи ЄС, зокрема – Європейська система центральних банкыв та Європейський Центральний Банк.

Першочерговою метою Європейської системи центральних банків, згідно ст. 127 Договору про функціонування ЄС, є підтримка цінової стабільності. Базові завдання Європейської системи центральних банків включають 1) визначення і реалізацію валютної політики ЄС; 2) проведення операцій з іноземною валютою; 3) зміст і управління офіційними іноземними резервами держав ЄС; 4) сприяння безперешкодному функціонуванню платіжних систем.

Європейська система центральних банків, відповідно до ст. 8 Протоколу № 4 «Про статус Європейської системи центральних банків та Європейського Центрального Банку» до Договору про ЄС і Договору про функціонування ЄС (далі - Протокол № 4), управляється органами прийняття рішень Європейського Центрального Банку, до яких ст. 9.3 Протоколу № 4 відносить Правління та Виконавчий комітет. Правління визначає напрями і приймає рішення для виконання завдань Європейської системи центральних банків; формулює валютну політику ЄС, включаючи проміжні валютні мети, ключові процентні ставки і розмір резервів у Європейськый системы центральних банків. Виконавчий комітет втілює у життя рішення Правління за допомогою дачі інструкцій національним центральним банкам.

Згідно ст. 6.2 Протоколу № 4 Європейського Центрального Банку і з його схвалення центральними банками держав Єврозони можуть вступати в міжнародні валютні організації; це положення є однією з ілюстрацій принципу, закріпленого в ст. 14.3 Протоколу № 4: центральні банки держав Єврозони - складові частини Європейської системи центральних банків і повинні діяти відповідно до вказівок та інструкціями Європейського Центрального Банку. Тим самим, вступаючи в Єврозону, держави втрачають економічну складову суверенітету. Більш того, ст. 9 Протоколу № 4 наділяє Європейський Центральний Банк найбільш широкої правоздатність по законодавству будь-який з держав Єврозони, тобто Європейський Центральний Банк не пов’язаний виключної правоздатністю, характерною для банків. Також ст. 14 Протоколу № 4 зобов’язує держави-учасниці привести національне банківське законодавство, зокрема, закони про центральні банки у відповідність до вимог Договору про ЄС, Договору про функціонування ЄС і самого Протоколу № 4.

Висновки Європейського Центрального Банку повинні запитуватися як за типовими проектами нормативних актів ЄС, так і щодо законопроектів держав Єврозони в рамках компетенції Європейського Центрального Банку. Незважаючи на те, що емісія євро здійснюється як Європейським Центральним Банком, так і центральними банками держав Єврозони, тільки у Європейського Центрального Банку є право дозволити емісію (ст. 128 Договору про функціонування ЄС). Європейський Центральний Банк має лише консультативну роль у процесі визначення Європарламентом і Радою ЄС заходи, необхідних для забезпечення використання євро як єдиної валюти. У здійсненні своїх повноважень Європейський Центральний Банк, центральні бани держав Єврозони, і члени цих фракцій органів незалежні від ЄС і його органів, урядів держав Єврозони, а також будь-яких інших органів і осіб (ст. 130 Договору про функціонування ЄС). Ст. 132 Договору про функціонування ЄС С наділяє Європейський Центральний Банк правом, на виконання його повноважень, видавати регламенти, рішення, рекомендації та висновки; Європейський Центральний Банк має право штрафувати за невиконання його регламентів та рішень.

Дуже важливі повноваження надані Європейському Центральному Банку ст. 18.2 (встановлювати загальні принципи кредитних операцій, у тому числі умови їх здійснення Європейським Центральним Банком і центральним банкам держав Єврозони) і ст. 19.1 (встановлювати мінімальні резерви, що поміщаються національними банками в Європейський Центральний Банк або національні центральні банки) Протоколу № 4. Ці правомочності дають Європейському Центральному Банку ефективні важелі контролю вартості кредитування, а значить - контролю статики і динаміки економік держав ЄС. Більш того, Правління має право двома третинами голосів прийняти не вказані в нормативних документах методи валютного контролю, які вважатиме доречними (ст. 20 Протоколу № 4); тим самим, Правління вільно здійснювати будь-які економічні заходи.

Говорячи про повноваження ЄС у питаннях європейської валютної системи, не можна обійти увагою Рахункову Палату ЄС, яка в силу ст. 287 Договору про функціонування ЄС уповноважена: 1) перевіряти доходи і витрати ЄС і всіх його органів і організацій на предмет надійності управління, законності і правильності; 2) оцінювати надійність рахунків ЄС, легальність і правильність операцій по ним; 3) вимагати від органів і організацій ЄС, фізичних і юридичних осіб-одержувачів коштів бюджету ЄС, національних органів інформацію, необхідну для виконання функцій Палати; 4) складати і публікувати щорічну доповідь за підсумками закриття фінансового року; 5) складати спеціальні доповіді або готувати експертні висновки за запитами органів і організацій ЄС; 6) сприяти Європарламенту і Ради ЄС у контролі за виконанням бюджету.

Повноваження Європейського Інвестиційного Банку. Ст. 309 Договору про функціонування ЄС визначає завдання Європейського Інвестиційного Банку - сприяння за допомогою власних ресурсів і ресурсів ринку капіталу збалансованого і стійкого розвитку внутрішнього ринку ЄС. З цією метою Європейський Інвестиційний Банк на некомерційній основі видає державам-учасницям, а також приватним і публічним підприємствам кредити і гарантії, забезпечуючи фінансування: 1) розвитку менш розвинених регіонів; 2) проектів, спрямованих на розвиток внутрішнього ринку, якщо вони не можуть фінансуватися за рахунок внутрішніх коштів держав-учасниць; 3) проектів спільного інтересу для кількох держав-учасниць якщо вони не можуть фінансуватися за рахунок внутрішніх коштів держав-учасниць. У той же час, Європейський Інвестиційний Банк не має права зобов’язати позичальника використовувати позикові кошти на території конкретної держави-учасниці.

Відповідно до ст. 6 Протоколу № 5 «Про статус Європейського Інвестиційного Банку» до Договору про ЄС і Договору про функціонування ЄС (далі - Протокол № 5) Європейський Інвестиційний Банк керується Радою керуючих, Радою директорів і Керуючим комітетом. Рада керуючих
1) визначає загальні напрями кредитної політики Європейського Інвестиційного Банку; 2) приймає рішення про збільшення капіталу Європейського Інвестиційного Банку; 3) визначає принципи здійснення Європейського Інвестиційного Банку фінансових операцій; 4) призначає членів Ради директорів і Керуючого комітету; 5) приймає рішення про інвестування в проекти поза ЄС; 6) затверджує річний звіт Ради директорів, річний баланс і рахунок прибутків і збитків; 7) затверджує процедуру Європейського Інвестиційного Банку; 8) виконує інші статутні функції (ст. 7 Протоколу № 5). Рада Директорів Європейського Інвестиційного Банку приймає рішення про фінансування, про розмір процентних ставок, комісій та інших платежів; делегує частину своїх функцій Керуючому комітету; контролює стан справ банку; готує, а після схвалення Радою керуючих публікує річний звіт (ст. 9 Протоколу № 5). Керівний комітет веде поточні операції Європейського Інвестиційного Банку і готує рішення Ради директорів (ст. 11 Протоколу № 5).

Приділяючи особливу увагу зовнішнім проблемам ЄС, не можна забувати про проблеми внутрішні, набагато більш численні. По-перше, з плином часу зазнав значних змін механізм прийняття рішень в ЄС. Спочатку рішення приймалися одноголосно; спроба введення принципу кваліфікованої більшості в 1965 р. зустріла різке протистояння з боку Франції, що в кінцевому підсумку призвело до збереження принципу одноголосності аж до підписання Єдиного Європейського Акта. Після 1986 р. коло питань, рішення з яких приймаються кваліфікованою більшістю, неухильно розширюється, що говорить про зниження демократичності ЄС і веде до феномену, який отримав назву «тиранія більшості». По-друге, 7 країн-учасниць ЄС все ще не стали членами Єврозони, але зобов’язані вступити, коли критерії вступу будуть дотримані.

КОМЕНТАРІ  0 + Додати коментар
Право і економіка в українських реаліях donum auctoris Право і економіка в українських реаліях
Економіка держави є залежною від соціальних інститутів, серед яких право відіграє важливу, а інколи вирішальну роль
«Синій кит» або квест ціною у життя: історія, яка ще не стала судовою Справа «Синій кит» або квест ціною у життя: історія, яка ще не стала судовою
Декілька років тому суспільство сколихнули чисельні випадки самогубств серед дітей, багато з яких, як виявилось, бу...
Грудень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
26 27 28 29 30 1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31 1 2 3 4 5 6
ЗАХОДИ
Опитування
  • Як ви оцінюєте нове процесуальне законодавство?

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на порталі "Українське право", дозволяється за умови посилання на ukrainеpravo.com. При копіюванні матеріалів порталу "Українське право" для інтернет-видань обов'язковим є пряме та відкрите для пошукових систем гіперпосилання в першому абзаці на цитовану статтю або новину.
Яндекс.Метрика