Міжнародне правоПраво ЄС

ЗАХИСТ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ У ПРАВІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

19.03.2016 / 12:30
16918
+A
-a

ЗАХИСТ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ У ПРАВІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Системі права Європейського Союзу (європейського права), як і будь-якій системі права, притаманна диференціація на інститути та галузі. Однією з головних складових цієї системи права є галузь європейського права навколишнього середовища або права навколишнього середовища ЄС.

Екологічна політика ЄС і право навколишнього середовища ЄС існують і розвиваються упродовж останніх тридцяти років. Розвиток правового регулювання цієї сфери відносин сьогодні проходить за трьома напрямами:

- створення і забезпечення функціонування організаційного механізму охорони навколишнього середовища (нормування навколишнього середовища на рівні Співтовариства, введення єдиних правил оцінки впливу на навколишнє середовище, збір і обробка екологічної інформації, а також моніторинг навколишнього середовища через Європейське агентство з навколишнього середовища, екологічна сертифікація Співтовариства, екологічний менеджмент і екологічний аудит);

- створення і розвиток економічного механізму охорони навколишнього середовища (система фінансування екологічних заходів «LIFE», «зелені» податки Союзу в енергетиці, підтримка системи «депозиту-повернення» у державах-членах);

- становлення механізму захисту екологічних прав.

Останнє є однією з найбільш істотних сучасних тенденцій у розвитку екологічного права ЄС і виглядає закономірним підсумком діяльності ЄС щодо поліпшення якості навколишнього середовища і досягнення високого рівня його захисту.

Саме поняття екологічних прав людини можна розділити на три широкі категорії. Перш за все, це права зі сфери публічного права: право на судовий захист від дій екологічних порушників, право оскаржувати в суді дії уряду – locus standi, а також процедурні права, такі як доступ до інформації та право на участь у прийнятті рішень в області охорони навколишнього середовища (участь в оцінці впливу на навколишнє середовище та ін.).

По-друге, це  права у сфері приватного права: право на судовий захист при безпосередньому заподіянні шкоди позивачеві і право застосування положень обмежувальних угод. Очевидно, що деяка плутанина між екологічними правами, що відбуваються з приватного і публічного права, спровокувала дебати про те, у якій мірі природоохоронні норми можуть мати пряму дію в європейському праві навколишнього середовища.

Третю категорію складають права, які зазвичай включаються до переліку основних прав або у т.зв. «стандарт» прав людини, такі як право на сприятливе навколишнє середовище або право на інформацію про навколишнє середовище.

На сучасному етапі розвитку екологічної діяльності та компетенції ЄС, правову основу здійснення політики ЄС у сфері навколишнього середовища складають положення Договору про Європейське Співтовариство 1957 р. Цьому питанню присвячений розділ XIX Договору про ЄС «Навколишнє середовище», ст. 174-176.

Захист навколишнього середовища є однією з найважливіших цілей ЄС. Амстердамський договір 1997 року, який вніс чергові зміни до змісту установчого договору Співтовариства, закріпив в тексті Договору про ЄС також принцип екологічної орієнтованості діяльності ЄС (ст. 6). Цей принцип має на увазі інтеграцію цілей (ст.174 (1)) і принципів екологічної політики ЄС (ст. 174 (2)) у здійснення інших політик Співтовариства (сільське господарство, транспорт, загальний ринок, регіональна політика та ін.)

Згідно з цим принципом  («принципом екологічної орієнтованості») будь-яка діяльність організації повинна здійснюватися з урахуванням потреб навколишнього середовища і сприяти сталому розвитку. Таким чином, Європейське співтовариство підкреслює прихильність концепції сталого розвитку, яка є офіційною стратегією ООН, проголошеної на Конференції з навколишнього середовища і розвитку 1992 року в Ріо-де-Жанейро.

Найважливішою складовою концепції сталого розвитку є забезпечення прав людини, і особливо прав нового покоління - екологічних прав. До таких прав відносяться: право на сприятливе навколишнє середовище, право на інформацію про навколишнє середовище, право на участь в прийнятті екологічних рішень, право на відшкодування шкоди, заподіяної екологічним правопорушенням, право на доступ до правосуддя з екологічних справах.

Істотний внесок у становлення механізму гарантій відмічених екологічних прав у ЄС вносить Орхуська конвенція про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища 1998 року, прийнята під егідою ЄЕК ООН і стала продуктом процесу «Довкілля для Європи». Діяльність Європейського співтовариства щодо захисту екологічних прав знаходить також юридичні підстави і серед положень Договору про ЄС 1992 р. Зі змісту статті 6 Договору випливає, що ЄС (складовою частина якого є Європейське співтовариство) зобов’язаний «поважати» основоположні права, гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 р., у якості загального принципу права Співтовариства. Практика Європейського Суду з прав людини демонструє, що такі статті Конвенції як ст. 2 (право на життя), ст.ст. 6 і 13 (право на справедливе правосуддя), ст. 8 (право на повагу до приватного життя), ст. 10 (право на свободу слова) і ст. I Протоколу I (право на приватну власність) є значущими для захисту навколишнього середовища.

У загальних рисах можна стверджувати, що ситуація з екологічними правами в ЄС відповідає вимогам Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. й Орхуської конвенції 1998 р.

При цьому, як уже було згадано вище, право ЄС безпосередньо не закріплює права на сприятливе (здорове) навколишнє середовище. Право на сприятливе навколишнє середовище відноситься до загальних конституційних традицій держав-членів, яких дотримуються в ЄС  як «загальних принципів права» відповідно до ст. 6 Договору про Європейський Союз 1992 р. Таким чином, можна говорити про непряме визнання права на сприятливе навколишнє середовище ЄС.

Найважливішим із прийнятих в екологічній сфері нормативних актів європейського права є Директива 90/313/ЄЕС про свободу доступу до інформації про навколишнє середовище від 7 липня 1990 р. Ця директива була прийнята з метою забезпечення свободи доступу та поширення екологічної інформації, наявної у розпорядженні органів влади, а також з метою визначити межі доступності такої інформації.

Стаття 3 Директиви 90/313/ЄЕС зобов'язує держави-члени забезпечити доступ інформації про стан навколишнього середовища для будь-якої особи (фізичної чи юридичної) незалежно від її національної приналежності. При цьому в п. 2 ст. 3 дається перелік тієї екологічної інформації, яка на розсуд держав-членів може не бути предметом доступу громадськості (інформація, яка зачіпає міжнародну і державну безпеку, що становить комерційну або особисту таємницю і т.п.), що дещо послаблює зобов'язувальний характер цієї норми.

Згідно зі ст. 4 Директиви 90/313/ЄЕС, особа, якій було, на його думку, необґрунтовано відмовлено в отриманні екологічної інформації, має бути забезпечена адміністративними і судовими засобами захисту своїх прав.

Вже згадана директива допускає можливість надання екологічної інформації владними органами особі за певну плату. Ця плата не повинна перевищувати розумних меж, як вказується в ст. 5 Директиви. Суд Європейських співтовариств у своєму Рішенні у справі С-217/97 Commission v. Germany від 9 вересня 1999 р. доповнив це правило, вказавши, що розмір такої плати може покривати тільки витрати, пов’язані з пошуком і обробкою інформації. Суд також визнав, що не відповідають Директиві ЄС положення німецького законодавства, згідно з якими плата стягувалася навіть у разі відмови в наданні інформації.

Цікавим є той факт, що поява Директиви ЄС про свободу доступу до екологічної інформації виявилося можливим завдяки зусиллям однієї людини - Г. Шойера, німця, чиновника Генерального директорату XI, підрозділу Комісії, що відповідає за проведення політики з навколишнього середовища. При цьому, у самій Комісії проект Директиви зустріли без особливого ентузіазму, а після затвердження документа, він явно без бажання був сприйнятий у ряді держав-членів, у тому числі і в Німеччині.

Директива 90/313/ЄЕС зробила серйозний вплив як на міжнародно-правове співробітництво у галузі навколишнього середовища, так і на екологічне законодавство різних держав, які не є членами  ЄС. Зокрема, немає сумнівів у тому, що положення даної Директиви певним чином вплинули на формулювання правил уже згаданої вище Орхуської конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища 1998 року, що є сьогодні центральним документом у сфері захисту екологічних прав.

Не менше значення для забезпечення гарантій екологічних прав має і Директива 85/337/ЄЕС щодо оцінки впливу деяких державних і приватних проектів на навколишнє середовище від 27 червня 1985 р., змінена Директивою 97/11/ЄС 3 березня 1997 р. Зазначений документ у ст. 6 зобов’язує держави-члени забезпечити громадськості можливість висловлювати свою думку при проведенні оцінки впливу на навколишнє середовище тих чи інших проектів, безпосередньо брати участь в консультаціях при прийнятті рішень екологічного характеру. Вказуються також форми забезпечення такої участі. Згідно ст. 9 Директиви 85/337/ЄЕС компетентні органи, які проводять оцінку впливу, повинні також детально проінформувати громадськість про прийняте рішення.

Забезпечувати участь громадськості у прийнятті екологічно значущих рішень зобов’язує держави-члени і ст. 15 Директиви 96/61/ЄС, що інтегрує положення про попередження забруднення та контролю над ним від 24 вересня 1996 р., акту, який став результатом перших робіт Товариства з кодифікації права навколишнього середовища.

У цілому засоби судового захисту екологічних прав громадян у державах-членах ЄС відповідають положенням Орхуської конвенції 1998 р. Національні суди традиційно можуть скасувати рішення державних органів або навіть анулювати пакет таких рішень. У деяких державах-членах суди можуть також давати доручення державним органам виконати їх обов’язки у цій сфері.

Сама реалізація екологічних цілей ЄС є найважливішою гарантією соціальних прав особистості, як це випливає з Хартії ЄС про основні права 2000 р.

Стаття 37 Хартії визначає, що високий рівень захисту і підвищення якості навколишнього середовища повинні бути частиною політики Союзу і досягаються на основі принципу сталого розвитку.

Хартія про основні права закріплює лише екологічну гарантію здійснення інших основних прав і не містить власне екологічних прав. Це викликає обґрунтоване здивування у широких колах екологічної громадськості Європи. Адже екологічні права, безумовно, належать до основних соціальних прав, а їх здійснення є ключовою умовою досягнення стійкого розвитку.

Крім того, деякі з цих прав, як це вже було показано вище, присутні в законодавстві Співтовариства і Союзу. Саме Європейське співтовариство неодноразово висловлювалося про пріоритетний характер захисту цих прав. Вказані права проголошує і законодавство держав-членів, причому нерідко на конституційному рівні, як це має місце в Бельгії, Данії, Нідерландах, Португалії, Швеції.

Однак саме той факт, що в екологічному законодавстві ЄС наразі формується механізм гарантій екологічних прав, створені правові інструменти, що дозволяють забезпечити їх реалізацію, свідчить про непряме визнання ЄС екологічних прав особистості.

Новий стимул розвитку механізму захисту екологічних прав на рівні ЄС надала Шоста програма дій Співтовариства в сфері навколишнього середовища, затверджена Рішенням Європейського парламенту і Ради № 1600/2002/ЄС від 22 липня 2002 р.

Зокрема, серед стратегічних підходів до виконання екологічних завдань Шоста програма передбачає заходи по зміцненню співпраці і партнерства з неурядовими організаціями, а так само по сприянню кращому розумінню та участі у вирішенні екологічних питань європейських громадян.

Серед пріоритетів Шостої програми знаходиться і становлення законодавства ЄС про екологічну відповідальність, яке може стати надійною гарантією дотримання екологічних прав.

КОМЕНТАРІ  0 + Додати коментар
Право і совість donum auctoris Право і совість
Ми часто звертаємося до совісті, як до вищого внутрішнього закону буття. Очевидно, що моральне обґрунтування права ...
Захист від непроханих гостей: чи існує межа необхідної оборони? Справа Захист від непроханих гостей: чи існує межа необхідної оборони?
Безпека передусім! Відомий і справедливий вислів. І тільки в наших силах зробити так, щоб наші рідні, і ми самі поч...
Липень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31 1 2 3 4
ЗАХОДИ
Опитування
  • Як ви оцінюєте нове процесуальне законодавство?

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на порталі "Українське право", дозволяється за умови посилання на ukrainеpravo.com. При копіюванні матеріалів порталу "Українське право" для інтернет-видань обов'язковим є пряме та відкрите для пошукових систем гіперпосилання в першому абзаці на цитовану статтю або новину.
Яндекс.Метрика