Юридичний супровід бізнесу
Правова практикаСудова практика

Правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права: застосування правової аксіоми у практиці ВС

03.12.2018 / 17:09
2397
+A
-a

Правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права: застосування правової аксіоми у практиці ВС

Правові аксіоми визначають як загальні положення, які сприймаються як самоочевидні істини, не потребують доведення та відображають загальнолюдський зміст права.

Серед правових аксіом у судочинстві називають, зокрема, «Установлення фактів та знання судом законів може оспорюватися у вищестоящому суді» (Нос tribunal, et invenit cognitio legum impugnari potest in superiori atrio); «Суд має справу з тими доказами, які перед ним» (Atrium habet se intromittere indicia prae se); «Загальновизнані обставини (явні істини) не підлягають доказуванню у суді» (Nota quippe (Verum patet) in iudicio non est argumentum); «Ніхто не може бути суддею у власній справі» (Nemo judex in re sua); «Рішення суду не повинні стосуватися тих, хто не брав участі у справі» (Iudicium iudicium non pertineat, qui non participabat); «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права» (Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae).

Правові аксіоми можуть застосовуватися при вирішенні судових справ при застосуванні норм матеріального права та процесуального права відповідно до різних обставин справи. Важливість аксіом в судочинстві визначається їх покликанням забезпечувати єдність судової практики та справедливість правосуддя.

Аналіз практики Верховного Суду показує, що, окрім принципів цивільного права - справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Так, у постанові від 26.09.2018 у справі №295/10621/13-цВерховний Суд підтримав позицію суду апеляційної інстанції та відмовив у задоволенні позовних вимог Банку про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до обставин справи у процентному співвідношенні розмір непогашеної заборгованості боржника становив приблизно 4, 79 % від вартості предмета іпотеки, визначеної сторонами в договорі у розмірі 170 000, 00 грн.

ВС зазначив, що хоча законодавством безпосередньо не визначено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання, Верховний Суд, врахувавши конкретні обставини цієї справи, керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», дійшов висновку, що позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягають задоволенню, оскільки вартість предмета іпотеки, визначена в договорі іпотеки, є значно більшою за несплачену частину заборгованості за кредитними зобов'язаннями.

Верховний Суд наголосив, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим в разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати.

У справі № 461/3584/16-ц, керуючись зазначеною аксіомою цивільного судочинства, ВС захистив право стягувача на виконання рішення суду. Спір виник з приводу дотримання стягувачем строків на пред’явлення виконавчого листа до виконання, оскільки боржник оскаржував відкриття виконавчого провадження.

ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що хоча стягувач і отримав двічі відмову у відкритті виконавчого провадження, яку не оскаржував до суду, строк пред’явлення виконавчого документу до виконання переривався. Окрім того, ВС зазначив, що відмова у відкритті виконавчих проваджень не відповідала вимогам законодавства (з підстав відсутності ідентифікаційного номеру) та не залежала від дій та/або бездіяльності стягувача, який у визначений законом строк вперше пред'явив виконавчий лист до виконання, однак виконавче провадження не було відкрите.

У справі № 2-42/11 Верховний Суд дійшов висновку, що у державного виконавця не було підстав для відмови у відкритті виконавчих проваджень у зв'язку з тим, що у виконавчих документах не було зазначено адресу боржника, її ідентифікаційний номер та місце знаходження майна, що підлягає стягненню.

Постановою від 26.09.2018 у справі № 641/11590/15-ц ВС відмовив у задоволенні заяви про поворот виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Заявниця зазначала про те, що заочне рішення, на підставі якого було звернуто стягнення на предмет іпотеки скасоване, а позов Банку залишено без розгляду, а оскільки правової підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки не існує, грошові кошти від реалізації квартири підлягають поверненню. Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили частково заяву шляхом відшкодування вартості майна в розмірі грошових коштів, одержаних від його реалізації.

Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій. Суд роз’яснив, що поворот виконання рішення - це цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав особи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням. Інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав у разі отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим (зміненим) судовим рішенням неналежного, безпідставно стягненого майна (або виконаних дій), оскільки правова підстава для набуття майна (виконання дій) відпала.

У даній справі суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що на момент подання заяви про перегляд заочного рішення заявниця достовірно знала про те, що воно вже було виконане. А Банк залишив свій позов про звернення стягнення на предмет іпотеки без розгляду саме у зв’язку з виконанням рішення.

Взявши до уваги обставини справи в їх сукупності, ВС дійшов висновку про безпідставність заяви про поворот виконання рішення суду, оскільки майно, про яке йдеться у заяві, було реалізовано в ході примусових виконавчих дій шляхом проведення прилюдних торгів із визначенням його переможця та отриманням останнім свідоцтва про право власності; заявник знала про вказані дії, не оспоривши до їх вчинення в установленому законом порядку заочне рішення.

Керуючись аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», суд касаційної інстанції дійшов висновку, що не може бути застосована процедура повороту виконання судового рішення, оскільки в такому випадку банк позбавляється права повторно звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з припиненням іпотеки. За таких обставин поворот виконання рішення не відповідатиме загальним засадам цивільного законодавства - справедливості, добросовісності та розумності.

Саме, керуючись зазначеною правовою аксіомою, Велика Палата ВС відійшла від правових позицій Верховного Суду України щодо неприпинення рішенням суду про задоволення вимог кредитора кредитних правовідносини сторін кредитного договору та дійшла висновку, що право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. А якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів (постанова від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц).

У справі №202/4494/16-ц Велика Палата ВС, враховуючи встановлену законодавцем правову природу поручительства, як додаткового (акцесорного) зобов'язання до основного договору та пряму залежність від його умов, відступила від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору. ВП зазначила, що на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки (постанова від 31.10.2018).

КОМЕНТАРІ  0 + Додати коментар
Неминучість ери правосуддя в Україні donum auctoris Неминучість ери правосуддя в Україні
Уже рік ( якщо прискіпливо, то вже більше) як діє відповідно до положень Судової реформи Верховний Суд. Хтось назив...
«Синій кит» або квест ціною у життя: історія, яка ще не стала судовою Справа «Синій кит» або квест ціною у життя: історія, яка ще не стала судовою
Декілька років тому суспільство сколихнули чисельні випадки самогубств серед дітей, багато з яких, як виявилось, бу...
Грудень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
26 27 28 29 30 1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31 1 2 3 4 5 6
ЗАХОДИ
Опитування
  • Як ви оцінюєте нове процесуальне законодавство?

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на порталі "Українське право", дозволяється за умови посилання на ukrainеpravo.com. При копіюванні матеріалів порталу "Українське право" для інтернет-видань обов'язковим є пряме та відкрите для пошукових систем гіперпосилання в першому абзаці на цитовану статтю або новину.
Яндекс.Метрика