ВиданняЕсе з права ІТ

Спростування недостовірної інформації, поширеної у цифровому середовищі

18.07.2017 / 18:07
853
+A
-a

Спростування недостовірної інформації, поширеної у цифровому середовищі

У сучасному світі жодна особа не має 100 % гарантії, що її права не будуть порушеними. Особливо, коли це стосується мережі Інтернет, де додатковою проблемою залишається важкість доведення порушення, адже знайти порушника та зберегти докази складніше.
Як традиційне право людини свобода думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань постійно змінюється відповідно до розвитку нових технологій. Сучасний стан розвитку мережі Інтернет дозволяє реалізовуватися свободі слова і думки, а також забезпечує швидку передачу необмеженому колу осіб інформації .

«Свобода означає відповідальність»
Б.Шоу

Під спростуванням недостовірної інформації слід розуміти визнання цієї інформації неправдивою у формі, яка є ідентичною чи адекватною до форми поширення неправдивої інформації. Під терміном «поширена» в розумінні ч. 1 ст. 22 Закону України «Про інформацію» є інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб.

Щодо питання «цифрового середовища» справа виглядає не з легких. Як зазначає Тарасенко Л.Л., визначення поняття «цифрове середовище» у законодавстві України не наводиться. Цифрове середовище – це ширше поняття, ніж мережа Інтернет. Цифрове середовище включає у себе не лише веб-сайти (і веб-сторінки як складові веб-сайтів), а й електронні документи, файли, в тому числі оцифровані об’єкти інтелектуальної власності, які використовуються на відповідних пристроях, що не передбачають паперової форми документообігу (комп’ютери, ноутбуки, планшети, телефони, інші види так званих «гаджетів»). Отже, використовуючи це визначення, ми можемо поширювати поняття «цифрове середовище» на сукупність усіх об’єктів цивільних правовідносин, що існують в оцифрованому виді (мережа Інтернет, трансляція телепередач тощо).

Інтернет – всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв’язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами (стаття 1 Закону України „Про телекомунікації”). Все частіше виникають ситуації, коли в Інтернеті розміщується неперевірена інформація, яка не відповідає дійсності. Таку інформацію передруковують газети з посиланням на відповідне джерело в мережі Інтернет. У зв’язку з цим, авторів таких матеріалів неможливо притягати до відповідальності, а честь, гідність та ділову репутацію осіб немає можливості захистити правовими засобами.

Необхідно звернути увагу на те, що про інформаційний ресурс в мережі Інтернет, зареєстрований в установленому законом порядку як засіб масової інформації, мова вже йде в абзаці четвертому пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 „Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи”. Так, Верховний Суд України роз’яснив, що у разі якщо недостовірна інформація, що порочить гідність, честь чи ділову репутацію, розміщена в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, то при розгляді відповідних позовів судам слід керуватися нормами, що регулюють діяльність засобів масової інформації.

Ще однією проблемою видається те, що всі учасники Інтернету підлягають законам своїх країн. Однак, які є механізми захисту прав особи, якщо незаконний зміст виявлений не на території тієї країни, де він зберігається на сервері? Тому для врегулювання відповідних суспільних відносин, на думку В. Іванова, необхідні відповідні міжнародні угоди.

Потребують уваги законодавця і способи захисту порушених цивільних прав. Так, не всі механізми, передбачені ч.2 ст. 16 ЦКУ можуть бути використані. Наприклад, примусове виконання обов’язку в натурі, за якого може бути відкликаний з друку тираж видання, на практиці може зустріти суттєві перешкоди, адже поки відбудеться суд, «тираж» уже розійдеться, а при порушенні авторського права в Інтернет-мережі не зрозуміло, що саме вилучати, — інформацію чи сервер з нею.

Отже, як розуміємо, проблем є багато, але як вирішувати проблеми правового характеру відповідно до чинного законодавства?

Відповідно до ст.23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується всебічний розвиток її особистості. Відповідно до ч.4 ст.32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

В Загальній декларації прав людини (далі – Декларація) відповідно до ст.12 Декларації ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. Також, відповідно до ст.19 Декларації кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

Відповідно до ст.10 Конвенції про права людини та основоположні свободи (далі – Конвенція) кожен має право на свободу вираження поглядів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві для запобігання розголошенню конфіденційної інформації.

Відповідно до ч. 1 ст. 277 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Під "правом на спростування" слід розуміти право фізичної особи вимагати від особи, яка порушила особисте немайнове право фізичних осіб шляхом поширення недостовірної інформації, визнання цієї інформації неправдивою у формі, яка є ідентичною чи адекватною до форми поширення неправдивої інформації. В свою чергу, під "правом на відповідь" слід розуміти право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права.

В юридичній науковій літературі превалює думка, що моментом виникнення права на спростування та відповідь слід вважати юридичний факт правопорушення, протиправність якого включає в себе:

1) поширення інформації, тобто доведення її до відома третьої особи будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не має значення форма поширення інформації (вербальна, письмова, за допомогою міміки, жестів, конклюдентних дій, творів мистецтва, тощо), основне, щоб ця інформація була сприйнята іншими (третіми) особами.

2) інформацію про особу, тобто з якої можна було б точно встановити, що вона стосується конкретної особи, чи, принаймні, ця особа включається до кола осіб, яких ця інформація стосується. Справедливо ухвалила рішення Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України від 28 січня 2004 року та своєю ухвалою скасувала рішення першої інстанції, оскільки районний суд не підтвердив наявності фактів поширення Ч. неправдивих відомостей щодо кожного із позивачів, оскільки у письмовому зверненні до жителів, що спростовувалось,  не зазначено жодного прізвища та імені, що і дало підстави Верховному Суду України вважати, що за таких обставин не з'ясовано, яким чином це звернення стосується кожного із позивачів.

3) інформацію неправдиву, тобто таку, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво. Також слід звернути увагу, що при визначенні недостовірності інформації важливу роль відіграє те, чи носить ця інформація фактичний чи оціночний характер. Відмінність тут полягає в тому, що критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження не можуть бути підставою для задоволення вимог про спростування, оскільки примушення до спростування оціночних суджень порушило б гарантоване Конституцією України, міжнародно-правовим актами право на вираження думок і поглядів і призвело б до встановлення опосередкованої цензури, що заборонено ст. 15 Конституцією України. Саме таким принципом керувалась колегія суддів судової палати Апеляційного суду Автономної Республіки Крим при винесенні 27 червня 2006 року рішення, яким скасовувала відповідне рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 17 жовтня 2005 року, оскільки останнім безпідставно було визнано оціночні відомості, які були поширені у програмі "12 хвилин новин" ДТРК "Крим" негативними, а тому недостовірними.

4) інформацію, яка порушує особисті немайнові права, тобто дана інформація повинна або завдавати шкоди відповідним особистим немайновим благам, або якимось іншим чином перешкоджати особі у повному та своєчасному здійсненні свого особистого немайнового права, наприклад, створювати загрозу для його порушення, оспорювати його чи не визнавати взагалі..

Що стосується спростування неправдивої інформації, яка поширена, наприклад, інтернет-ЗМІ, то як справедливо зазначають автори науково-практичного коментарю до ЦКУ, така процедура взагалі відсутня, тому слід користуватися загальними положеннями про спростування, тобто, що воно повинно проводитись у тому ж ЗМІ.

Законом України «Про інформаційні агентства» у ст.33 встановлено право особи на спростування недостовірної інформації, а також на отримання відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Також, видаються такими, що заслуговують увагу положення ст.. 35 зазначеного Закону про підстави звільнення від відповідальності за розповсюдження  інформації, яка не відповідає дійсності, принижує честь і гідність громадян та організацій. Так, не підлягає відповідальності інформаційне агентство, якщо інформація  одержана від  інших  інформаційних  агентств  або  засобів масової   інформації і є  дослівним  відтворенням  матеріалів, опублікованих цими агентствами  чи  засобами  масової  інформації, та  якщо  вони  були  спростовані; або  міститься  у  відповіді  на  запит на інформацію, поданий відповідно  до Закону України "Про доступ до публічної інформації" або у відповіді на звернення, подане відповідно до Закону України "Про звернення громадян" тощо.

Також, відповідно ч.3 ст.1 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» друковані видання можуть  включати  до  свого  складу  інші  носії інформації (платівки, дискети, магнітофонні та відеокасети), а отже, теж можуть містити інформацію у цифровій формі, яку доносять необмеженому колю осіб. У ст.37 зазначеного нормативно-правового акту більш детально врегульовано питання спростування інформації. Зокрема, варто звернути уваги на колізію між положеннями ст.. 277 ЦКУ та ч.2 ст.37 зазначеного Закону, де вказано, якщо редакція  не  має  доказів  того,  що  опубліковані  нею відомості  відповідають  дійсності,  вона  зобов'язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому  найближчому випуску друкованого засобу  масової  інформації  або  опублікувати його за власною ініціативою. Із цього можна зробити висновок, що на друкований ЗМІ цим Законом покладено обов’язок по доведенню правдивості розміщеної ним інформації, що суперечить положенням ЦКУ, де обов’язок по доведенню неправдивості інформації покладено на позивача, при цьому ЗМІ вправі не доводити дійсності розповсюджених відомостей. Видається за доцільне привести норми спеціального Закону у відповідність із ЦКУ.

Проблемним однак видається питання процедури спростування. Відповідно до зазначеної норми Закону спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується. Наведене положення Закону може бути реалізовано частково, оскільки у випадку з цифровими засобами масової інформації поняття шпальти не існує.

Законом України «Про телебачення і радіомовлення» статтею 64 встановлюється право особи на спростування недостовірної інформації з поданням заяви до телерадіоорганізації у письмовій формі  протягом  14  днів  з  дня поширення  таких  відомостей  з  письмовим  повідомленням  про  це Національної ради. Телерадіоорганізація  зобов'язана розглянути   заяву у семиденний  термін з дня її надходження,  якщо інше не передбачено законодавством України. Однак у ч.6 ст. 64 цього Закону встановлено, що якщо в телерадіоорганізації відсутні достатні докази того, що поширені нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана терміново їх спростувати, тобто йдеться знову про презумпцію недостовірності інформації, розповсюдженої телерадіоорганізацією, що суперечить положенням чинного ЦКУ.

Не можна не звернути уваги на протиріччя, закладене у двох Законах, що унеможливлює вибір одного з них для застосування щодо цифрових медіа. Так, відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» обсяг спростування — обмежений, у Законі України «Про телебачення і радіомовлення» скорочення не допускається. Саме тому існує необхідність у встановленні окремої норми для Інтернет-ЗМІ, які не є версіями ЗМІ іншого характеру. З огляд на наведені вище підстави, не можна вважати правильною позицію ВГСУ [12]. щодо дотримання вимог законодавства про пресу при спростуванні інформації цифровими засобами масової інформації.

Висновки:

•        прийняття нормативно-правового акту, який регулюватиме діяльність Інтернет-ЗМІ;

•        надання співробітникам Інтернет-видань статусу журналістів;

•        отримання підстав акредитації відповідних засобів масової інформації;

•        чітка процедура притягнення до відповідальності за порушення законодавства про інформацію;

•        приведення у відповідність положень ЦКУ та спеціального законодавства.

Корнат О.А.
студент V курсу юридичного факультету
Львівського національного університету імені Івана Франка

*матеріал розміщено в авторській редакції та в рамках співпраці ІА "Українське право"  та ГО "Європейська Асоціація Студентів Права Львів"

 

КОМЕНТАРІ  0 + Додати коментар
Ілюзія права donum auctoris Ілюзія права
Суспільство, не навчене праву, не має соціальних перспектив, а цивілізаціний поступ такого суспільства дорівнює с...
Як судді захистити своє право: у відповідь на мовчання Ради суддів суддя оголосив голодування Феміда Як судді захистити своє право: у відповідь на мовчання Ради суддів суддя оголосив голодування
Намагаючись привернути увагу до проблеми суддівської винагороди, з 3 січня 2018 року суддя Снегірьов розпочав без...
Трагедія однієї сім'ї Справа Трагедія однієї сім'ї
Кожна судова справа – це історія, історія окремих людей або й цілих сімей, історія про кохання та зраду, історія ...
Січень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31 1 2 3 4
Опитування
  • Що найбільш негативно впливає на рівень довіри до суду в Україні?

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на порталі "Українське право", дозволяється за умови посилання на ukrainеpravo.com. При копіюванні матеріалів порталу "Українське право" для інтернет-видань обов'язковим є пряме та відкрите для пошукових систем гіперпосилання в першому абзаці на цитованну статтю або новину.
Яндекс.Метрика