Правовий поглядНаукова думка

Діти як жертви злочину геноциду

26.11.2018 / 20:40
492
+A
-a

Діти як жертви злочину геноциду

Стаття підготовлена завідувачем кафедри теорії та історії держави і права Міжнародного гуманітарного університету (Одеса), професором Наталією Крестовською на основі доповіді, яка  відбулася у рамках Міжнародної наукової конференції «ГОЛОКОСТ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО» (HOLOCAUST AND INTERNATIONAL LAW)  25-26 жовтня 2018 року в Одеському Будинку вчених та була присвячена 70-річчю прийняття Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього, 9 грудня 1948 року.

Проблематика Конференції знайшла відображення у низці  інтерв’ю (телеканал А-1 (Одеса)) з Володимиром ВарданяномМиколою ГнатовськимОксаною Довгополовою та Павлом КозленкомСергієм Єрмошкиним та Миколою Пашковським.

Акти винищення «чужої» соціальної групи/спільноти супроводжують людство всю його історію (знищення неандертальців кроманьйонцями, дравідійського населення Індії прийшлими арійцями, винищення або підкорення місцевого населення в ході грецької та римської колонізації Середземномор’я та Причорномор’я та багато інших фактів). Утвердження світових релігій додало нового ідеологічного імпульсу для дискримінації та знищення на цей раз уже іновірців. Зазначимо, що такі акти як «податок кров’ю» (девширме) в Османській імперії – примусове вилучення хлопчиків з християнських родин з подальшим наверненням їх до ісламу – теж можна розглядати як свого роду передісторію злочину геноциду.

Утім, до утвердження модерного типу держави з її потужним апаратом примусу та технічними можливостями його застосування геноцид як діяння, що має на меті повну фізичну ліквідацію расової, етнічної, національної або релігійної спільноти, мав небагато шансів для реалізації. Тільки гуманітарні катастрофи Першої світової війни, спричинені державами, до того ж найбільш технічно розвинутими, поставили на порядок денний питання про загрози, яким піддаються не окремі індивіди, чи навіть їх колективи, але й цілі спільноти, визначені національними, етнічними чи релігійними відмінностями від пануючої у державі спільноти.

Перша світова війна була апофеозом демонстрації могутності модерної держави і одночасно свідченням кризи класичного міжнародного права, яке не мало механізмів для реалізації навіть тих, дуже поміркованих стримувань жорстокості з боку воюючих суб’єктів по відношенню до мирного цивільного населення, причому населення не тільки держави-супротивника, але й, як показала різанина вірмен в Османській імперії, по відношенню до власних громадян чи підданих.

Передісторії та історії становлення концепту злочину геноциду у міжнародному праві, а також його сучасному розумінню присвячено велику наукову літературу.Утім певною мірою за межами досліджень опинився зв'язок між формуванням концепту злочину геноциду та розвитком інших галузей та інститутів міжнародного права (винятком в цьому плані є дослідження співвідношень між цим концептом та концептом злочинів проти людяності). Зокрема, малодослідженим залишається аспект захисту Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього такої вразливої соціальної групи як діти. Загалом питання про те, як визначити склад соціальних груп, захищених Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, є одним з найважливіших і найскладніших як і теорії міжнародного права, так і в практиці його застосування. З зв’язку з цим мета даної наукової розвідки полягає не стільки у вирішенні, скільки постановці питань, чи є діти соціальною групою, яка перебуває під захистом Конвенції про запобігання геноциду та покарання за нього і наскільки ефективним, в разі позитивної відповіді на перше питання, є такий захист?

Як відомо, Рафал Лемкін сконструював термін «геноцид» по аналогії з термінами «homicide» (вбивство людини) та «infanticide» (дітовбивство), що є доволі символічним і свідчить про те, що становлення міжнародного права щодо захисту прав дитини та концепту злочину геноциду відбувались як паралельні процеси, поштовхом чому послужили гуманітарні катастрофи Першої світової війни. Загальновідомо, що саме вони зумовили появу перших міжнародних організацій з захисту прав дітей та прийняття Лігою Націй Декларації прав дитини 1924 р., найважливішою постановою якою стало утвердження права дитини на пріоритет в отриманні допомоги з боку держави та суспільства у разі будь-якого соціального чи природного лиха. Зрозуміло, що до таких підстав для отримання допомоги відноситься й геноцид, й постгеноцидна ситуація.

Варто відмітити, що різанина вірмен в Османській імперіїпід час Першої світової війни виявила дітей як особливу групу жертв. За наказом Талаат-паші винищенню підлягали усі вірмени-піддані Османської імперії за винятком дітей у віці до п’яти років, у випадку, якщо вони не були свідками убивства їх рідних. Цих дітей чекало примусове навернення до ісламу у спеціально для того створених сиротинцях, і, таким чином, неминучою була втрата дітьми національної ідентичності. На жаль, ці факти не були належним чином проаналізовані переможцями й не зустріли належного реагування з боку Ліги Націй.

Декларативність міжнародного права доби Ліги Націй не дозволила вчасно оцінити й появу перших паростків ідеології та практики геноциду у Німеччині. По суті, вони торкнулись саме дітей-євреїв. Закон «Проти переповнення німецьких і університетів» від 25 квітня 1933 р. увів обмеження на отримання освіти дітьми єврейської національності. Частка їх у школах мала не перевищувати 1,5 % від загальної кількості учнів. Дітям-євреям було заборонено відвідувати місця розваг, такі як парки та басейни. Учителі та учні-німці розглядали їх як расово нижчих. 19348 року єврейським дітям було взагалі заборонено вчитись у німецьких школах, а єврейські школи постійно піддавались тиску та обмеженням у своїй діяльності з боку нацистів, аж поки 7 липня 1942 року їх не було остаточно закрито.

Отже, у відношенні нацистів до дітей-євреїв уже в 1930-ті роки можна констатувати проявигеноциду як-от сегрегацію та приниження за національною ознакою, які, на нашу думку, слід характеризувати виходячи з одного з матеріальних елементів злочину геноциду за Конвенцієюпро запобігання злочину геноциду та покарання за нього, а саме як умисне створення членам групи життєвих умов, які спрямовані на повне або часткове знищення групи за наявності суб’єктивного елементу цього злочину – прямого умислу на досягнення негативних наслідків діяння. Ця оцінка, зрозуміло, є суто академічною, зважаючи на неможливість застосування зворотної сили Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, але є водночас важливою для інтерпретації норм Конвенції стосовно актуальних подій геноциду, які щодо дітей нерідко є дуже відмінними від зазначених у Конвенції.

Міжнародні інституції, рівно як і держави, які згодом склали антигітлерівську коаліцію, зробили дуже небагато для врятування дітей. Брак політичної волі державних мужів заледве міг бути доповнений ініціативами громадянського суспільства, точніше окремих його мужніх членів. У 1938-1939 рр. так званий «Дитячий транспорт» переправив тисячі дітей з Німеччини, Австрії, Чехії до Великої Британії та США.

Протягом Другої світової війни діти-євреї, як і діти-рома, а також як психічнохворі діти, розділили страшну долю зі своїми батьками в гетто, таборах смерті, концентраційних таборах: їх було убито; їх було покалічено внаслідок нацистських медичних експериментів або тортур; їх праця використовувалася нацистами на важких та небезпечних роботах; вони втратили батьків, хоча й вижили. На нашу думку, останні, рівно як і діти, які стали свідками насильства щодо своїх рідних або їх загибелі теж мають розглядатися як жертви геноциду. Окремо зазначимо, що тисячі польських дітей (особливо світловолосі та блакитноокі) були піддані примусовій передачі на виховання в німецькі сім’ї і мало хто з них повернувся до своїх батьків. Ці діти теж стали жертвами геноциду – в даному випадку дій, спрямованих хоча не на знищення, але принаймні на зменшення чисельності певної соціальної групи.

Злочин геноциду відрізняється від інших міжнароднихзлочинів тим, що об’єктом посягання є не особа як така, а як член певної соціальної групи. На думку Рафала Лемкіна, це національна чи етнічна група. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього розширила перелік захищуваних соціальних груп релігійною та расовою групами. Геноцид визначено як будь-які з наступних дій, здійснюваних з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:(a) вбивство членів цієї групи;(b) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;(c) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;(d) дії, розраховані на унеможливлення народження дітей у групі;(e) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі. Визначення геноциду розглядається як недосконале, але утім буз будь-яких змін, було імплементовано статтею 6 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду, статтею 2 Статуту Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії (далі МКТЮ) та статтею 4 Статуту Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді (далі – МКТР).

Як бачимо, два матеріальні елементи злочину геноциду прямо стосуються дітей: дії, розраховані на унеможливлення народження дітей у групі;насильницька передача дітей цієї групи іншій групі. Але без сумніву, й інші акти геноциду також уражають дітей як складову частину захищеної групи. Особливостями дітей як складової національної, етнічної, расової чи релігійної групи є те, що: діти є гарантією виживання та розвитку цієї групи; діти внаслідок своєї фізіологічної та психологічної незрілості є більш вразливими, ніж дорослі, й тому «нелетальні» прояви геноциду (примусове донорство, тортури, позбавлення житла, голод тощо) переживаються дітьми набагато важче, ніж дорослими.

Інтерпретація змісту Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього постала як актуальне питання у зв’язку з діяльністю МКТР. Практика розслідування геноциду народу тутсі у Руанді та практика призначення покарань головним винуватцям цього злочину з очевидністю показала необхідність динамічного тлумачення визначення геноциду, яке дається у Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, оскільки очевидною стала поява нових, не визначені Конвенцією елементів геноциду. Зокрема, статистика жертв геноциду та свідчення тих,хто вижив, показують, що діти та молодь стали основними жертвами масових убивств, причому з яскраво вираженим гендерним компонентом: хлопчиків серед загиблих було більше, а переодягання в дівочий одяг нерідко рятувало хлопцям життя. Такий мотив вибіркового вчинення злочину за гендерною ознакою знайшов своє пояснення у патріархальній структурі населення Руанди, де кревність визначається саме по чоловічій лінії: вбиваючи хлопчиків, злочинці убивали майбутнє народу тутсі, тоді як дівчата «призначалися» для зґвалтування та приниження. Останнє породило ще один аспект уже постгеноцидного буття руандійського суспільства. За оцінками руандійського Фонду виживших у геноциді близько 20 тис. дітей народжено жінками-тутсі внаслідок зґвалтування з боку чоловіків-хуту. Ці діти уважаються не постраждалими від геноциду, адже вони за нормами цієї країни належать до народу причинителів геноциду – хуту. Вони не отримують допомоги від уряду і, що найстрашніше, вони соціально стигматизуються співгромадянами та витісняються за межі громад тутсі як чужинці (їх називають «синами змій»), й нерідко стають жертвами насильства з боку своїх матерів (деякі жінки відмовлялись годувати народжених внаслідок зґвалтування дітей, кидали і навіть намагалися їх убити). Ці діти теж є жертвами злочину геноциду.

І, нарешті, геноцид народу тутсі продемонстрував нечуване раніше явище, а саме – масове залучення дітей до вчинення злочину геноциду. Тисячі дітей-хуту, звиклі до покори дорослим, стали злочинцями: вони вбивали, ґвалтували, палили житло, мародерствували, видавали схованки тутсі тощо. Тисячі дітей, в тому числі й таких, що були замолодими для кримінальної відповідальності отримало чималі тюремні строки за вчинені ними діяння. І ці діти теж мають рахуватися, хай і опосередковано, але як жертви геноциду.

Вище сказане зумовлює висновок про те, що діти мають розглядатись як важлива для виживання та розвитку складова частина захищеної Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього соціальної групи з урахуванням того, що будь-які прояви геноциду на дітей впливають набагато сильніше, ніж на дорослих, й, крім того, варто мати на увазі, що існують такі елементи злочину геноциду, які є суто «ювенальними». Останнє зумовлює необхідність розроблення спеціального міжанродно-правового інструменту щодо захисту дітей від злочину геноциду (по аналогії з факультативними протоколами до Конвенції про права дитини), або ж, принаймні, урахування специфіки міжнародно-правового захисту дитинства у тлумаченні та застосуванні Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.

 

Крестовська Наталя


КОМЕНТАРІ  0 + Додати коментар
Неминучість ери правосуддя в Україні donum auctoris Неминучість ери правосуддя в Україні
Уже рік ( якщо прискіпливо, то вже більше) як діє відповідно до положень Судової реформи Верховний Суд. Хтось назив...
«Синій кит» або квест ціною у життя: історія, яка ще не стала судовою Справа «Синій кит» або квест ціною у життя: історія, яка ще не стала судовою
Декілька років тому суспільство сколихнули чисельні випадки самогубств серед дітей, багато з яких, як виявилось, бу...
Грудень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
26 27 28 29 30 1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31 1 2 3 4 5 6
ЗАХОДИ
Опитування
  • Як ви оцінюєте нове процесуальне законодавство?

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на порталі "Українське право", дозволяється за умови посилання на ukrainеpravo.com. При копіюванні матеріалів порталу "Українське право" для інтернет-видань обов'язковим є пряме та відкрите для пошукових систем гіперпосилання в першому абзаці на цитовану статтю або новину.
Яндекс.Метрика