Правовий поглядНаукова думка

Кримінально-правова політика: доцільність криміналізації та кримінальних покарань

30.03.2017 / 13:30
615
+A
-a

Кримінально-правова політика: доцільність криміналізації та  кримінальних покарань

Проблема соціальної функції кримінально-правової політики, в першу чергу, висуває питання про доцільність здійснення кримінально-правової охорони тих чи інших суспільних відносин, благ та інтересів, а звідси, про обсяги кримінально-правової заборони.

Для кримінально-правової політики це питання криміналізації та декриміналізації відповідних діянь, пеналізації та депеналізації. Однак обмежувати проблему доцільності виключно цим було б неправильно. На рівні правозастосування доцільність визначає застосування відповідного виду покарання, його обсягу, питання звільнення від покарання та його відбування тощо.

Доцільність на енциклопедичному рівні - відповідність поставленій меті, практична корисність, розумність, раціональність. При цьому ціль - це реальний або ідеальний кінцевий наслідок свідомого або безсвідомого прагнення суб’єкта, його діяльності.

Доцільність у кримінальному праві (як соціальну функцію кримінально-правової політики) слід розглядати під двома кутами зору: з точки зору законотворення і з точки зору правозастосування.

Розглядаючи питання доцільності з точки зору законотворення, у першу чергу, необхідно зупинитись на проблемі обсягів криміналізації, тобто доцільності прийняття під кримінально-правову охорону тих чи інших об’єктів (криміналізація відповідних видів соціально-шкідливої поведінки, які спричиняють або можуть спричинити їм шкоду). Доцільність у цьому аспекті визначається низкою критеріїв.

Політико-ідеологічний критерій визначається відповідністю форм та рівнів політико-ідеологічних цілей, які висуває соціальна група, що перебуває при владі, цілям, які визнаються більшістю громадян країни, правовим і моральним нормам, здоровому глузду. При цьому слід підкреслити, що саме цей критерій часто деформує характер кримінально-правової політики, а звідси і кримінального закону, дозволяє використовувати його на користь влади, яка може бути антидемократичною, тоталітарною. Доказів такого використання кримінального закону як в історії людської цивілізації, так і в історії нашої країни безліч. Достатньо згадати лише кримінальне право часів «диктатури пролетаріату», сталінської диктатури або «застою», коли воно виражало інтереси вузького кола партійно-господарської номенклатури. У демократичній країні політико-ідеологічний критерій доцільності кримінально-правової політики повинен розумітись як відповідність обсягів криміналізації та пеналізації цілі максимальної охорони найважливіших суспільних відносин, благ та інтересів, які визначаються суспільством у цілому.

Аналізуючи доцільність чинного кримінального законодавства під цим кутом зору, слід констатувати, що кримінально-правова політика, яка реалізується в Україні сьогодні, далеко не у повному обсязі відповідає цілям та вимогам, які висуваються до кримінального права більшістю суспільства.

Економічний критерій визначається досягненням максимального рівня охорони при застосуванні мінімальних матеріальних затрат, засобів та часу. Надзвичайно часто при встановленні кримінальної відповідальності цей критерій не враховується, внаслідок чого затрати на кримінальне переслідування (досудове розслідування, судовий розгляд справи, витрати на реалізацію призначеного покарання та ін.) перевищують (і то в багато разів) шкоду, яка заподіяна злочином. Це робить криміналізацію недоцільною. На сьогодні обсяг чинного Кримінального кодексу збільшений від його первинного варіанту вдвічі. Чи покращилось від цього кримінально-правове забезпечення охорони найважливіших суспільних відносин, благ та інтересів людини і суспільства? Вбачається, що ні. Велика кількість кримінально-правових норм залишається незатребуваними, мертвими. І не слід стверджувати, що це є наслідком профілактичного потенціалу цих норм. Добре відомо, що страх перед покаранням, як запобіжний фактор, перебуває у другому десятку серед таких факторів. Кримінальний кодекс України за час його дії було доповнено нормами, які передбачали кримінальну відповідальність за діяння, суспільна небезпека яких є досить сумнівною. Як приклад можна навести Закон України від 17 листопада 2005 р., яким КК України було доповнено статтею 212-1 «Ухилення від сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Такі дії повинні оцінюватись як адміністративний делікт і тягнути, у першу чергу, штрафні санкції. На практиці до збитків, спричинених від таких дій, додаються збитки від здійснення досудового розслідування, розгляду справи у суді, виконання рішення суду, які, як правило, не відшкодовуються і лягають «на плечі» платників податків. Окрім того, чинний КПК, що вже зазначалось, сформульований таким чином, що дає широкі можливості для фактичного уникнення відповідальності, створює можливості для зловживання правом.

Невідповідність кримінально-правової норми критерію ефективності доцільності може бути проілюстрована і на прикладі посилення пеналізації без реального врахування спричинених збитків. Так, протягом дії чинного КК ст. 259 «Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об'єктів власності» двічі піддавалась змінам саме в контексті посилення покарання. У кінцевому, на сьогодні її санкції передбачають в якості покарання виключно позбавлення волі. При цьому не враховано те, що злочинні дії, які передбачені цією статтею, тягнуть за собою значні економічні витрати, пов’язані із залученням людських ресурсів, технічних засобів, часто призводять до скасування рейсів транспорту та інших негативних економічних наслідків. Однак кримінальний закон не передбачає можливості відшкодування таких збитків і з цієї точки зору ставить під сумнів його доцільність. Цивільно-правовий механізм відшкодування фактично спричинених збитків у цьому випадку буде неефективний, оскільки відповідач перебуватиме у місцях позбавлення волі і не буде мати реальної можливості відшкодовувати. Необхідно акцентувати: достатнього власного майна у таких осіб, як правило, немає.

Техніко-юридичний критерій визначається необхідністю здійснення охорони саме засобами кримінального закону, а не нормами інших галузей права, правилами формулювання кримінального закону тощо. На сьогодні це питання стоїть надзвичайно гостро у зв’язку із розробкою законодавства про кримінальні проступки. Висловлені думки з цього приводу щодо недоцільності перенесення у КК України норм Кодексу про адміністративні правопорушення України, що передбачають відповідальність за делікти, які мають судову юрисдикцію, є яскравим підтвердженням порушення прихильниками підходу перенесення критерію доцільності. Необхідність підвищення рівня доцільності кримінально-правової політики і кримінально-правової охорони як генеральний шлях вимагає скорочення Кримінального кодексу. У такому випадку оптимальним було б створення окремого Кодексу кримінальних проступків (ККП) і перенесення до нього визначених за узгодженим критерієм діянь, що належать до категорії злочинів та включення до нього адміністративних деліктів, що мають судову юрисдикцію. Але це  достатньо  тривалий шлях, а вирішення повинно бути достатньо швидким. Саме тому вбачається, що слід піти етапним шляхом і на першому етапі виділити, за узгодженим критерієм, з чинних злочинів групу діянь, які варто перевести в категорію кримінальних проступків, здійснивши одночасно регулювання інститутів, що їх визначають (стадій, співучасті, множинності тощо). Лише після цього на другому етапі перейти до створення самостійного ККП.

У зв’язку із питанням про виділення кримінальних проступків та їхнє нормативне закріплення не можна залишити осторонь пропозицію, що висунута Львівським форумом кримінальної юстиції, щодо створення самостійного Кодексу публічних правопорушень, який включав би усі публічні правопорушення, починаючи від місцевих і закінчуючи злочинами, усі, що передбачені сьогодні нормами усіх галузей права. На перший погляд, така ідея є утопічною. Однак більш глибокий аналіз дає підстави замислитись і визнати її перспективність, в тому числі з позицій доцільності. Правда, не з усіма ідеями авторів можна погодитись, однак база для дискусії, без сумніву, існує.

Техніко-юридичний критерій визначає також внутрішню структуру Кримінального кодексу, структуру статті і норми, використання відповідних термінологічних характеристик діяння та ін.

Важливим аспектом цього критерію є змінність кримінального законодавства. Останні дані з цього приводу просто шокуючі. Так, станом на 1 січня 2016 року Кримінальний кодекс України змінювався  726 разів. З-поміж 339 статей зміни вносились у 322 статті. До загальної частини зміни вносились 110 разів, до особливої – 616 разів. Особливу частину було доповнено 71 новою статтею. Були випадки, коли зміни до однієї і тієї ж статті вносились упродовж двох діб. При цьому діяння спочатку було взагалі декриміналізовано, а через добу знову визнано злочином. Але це ще не все. За даними І. Б. Медицького, на сьогоднішній день у Верховній Раді України знаходиться більше 100 законопроектів, які передбачають внесення змін до Кримінального кодексу. Ці законопроекти передбачають внесення змін та доповнень ще у 226 статей ККУ. Виникає питання про доцільність таких змін? Законодавець, напевно, забув, що закон створюється, у першу чергу, для пересічного громадянина, який повинен ним керуватись у повсякденному житті. А чи може пересічний громадянин керуватись законом, який внаслідок такої його плинності важко може бути опанований навіть фахівцями в галузі кримінального права?

Розширення сфери кримінально-правової заборони в історії вітчизняного кримінального законодавства з метою досягнення «вищих цілей» (лжедоцільність) призводило виключно до невиправданих репресій, становлення режиму культу особи. Цьому у великій мірі сприяли інститут аналогії кримінального закону, який широко застосовувався на практиці, порушення принципу зворотної дії кримінального закону у часі (див., наприклад, справу "Файбішенко і Рокотова"), застосування покарання без встановлення вини, а лише за ознакою «соціальної небезпеки» особи (наприклад, відповідальність «членів родин зрадників батьківщини») та ін.

Слід зазначити, що лжедоцільність може мати місце не тільки при криміналізації діянь, але й при здійсненні декриміналізації. Усі добре пам’ятаємо внесення змін до ст. 365 КК з метою звільнення від відповідальності колишнього прем’єр-міністра України Ю. В. Тимошенко. Те, що після цих змін від кримінальної відповідальності були звільнені сотні інших злочинців, законодавця не цікавило.

Ці, а також інші порушення, які виправдовувались так званою доцільністю (в її розумінні соціальною групою, яка перебувала при владі), призводили до порушення основного принципу кримінального права –nullum crimen nulla poena sine lege.

Те ж саме можна сказати і про доцільність при вирішенні питань пеналізації. Ставка на максимальне застосування покарання у вигляді позбавлення волі, яка мала місце у СРСР (в окремі роки відсоток засуджених до реального позбавлення волі сягав 60-62%), не тільки не була доцільною, а навпаки була недоцільною, призводила до фактичної криміналізації населення країни – збільшення відсотку осіб, що мають судимість.

Суттєвих змін у цьому не відбулося за час незалежності України. Причина насамперед полягає у тому, що до влади в Україні прийшла новітня буржуазія, олігархат, які своїми коріннями сягають у клас радянської номенклатури з притаманними йому «правилами гри» (взаємовідносинами). Фактично сьогодні в нашій країні співіснує два суспільства – молоде громадянське суспільство, яке ще не має достатньої сили, щоб прийти до влади, і старе, досвідчене суспільство, яке по суті своїй є «кримінальним суспільством» і є самостійною і самодостатньою, пов’язаною кримінальною ідеологією великою спільнотою, яку об’єднує не лише ідеологія, а й такі, що базуються на кримінальній сутності, політика, маніпулювання законодавством, зловживання правом, узурпація систем управління, бюджетування, фінансування, фіскальна та правоохоронна система і навіть певним чином, культура.

Економічний критерій доцільності пов’язаний також з динамікою змін до Кримінального кодексу України, про які нижче. Тут лише зазначимо, що нестабільність законодавства суттєво впливає на економічність його застосування, що є загальновідомим.

Наявний стан кримінально-правового забезпечення охорони (обсяг криміналізації), який здійснюється нормами КК України, наочно свідчить про її невідповідність визначеним критеріям, тобто він є недоцільним. Законодавець здійснює криміналізацію діянь, без врахування критеріїв доцільності, прагнучи охопити заборонами і кримінальною відповідальністю максимальне коло видів поведінки. Зазначені вище дані про здійснені зміни до КК за роки його існування наочно це підтверджують. Спроби виправдання криміналізації доцільністю посилення охорони, посилення відповідальності (без врахування її об’єктивних критеріїв) можуть призвести до становлення поліцейського режиму, а не до розвитку демократії.

Досить важливим є питання про доцільність правозастосування, яке необхідно розглядати з двох позицій: з позиції застосування (незастосування) кримінального закону і з позицій застосування покарання і звільнення від покарання та його відбування.

Вбачається, що питання про можливість (неможливість) застосування (незастосування) кримінального закону, виходячи з його доцільності у демократичній країні, взагалі не може підійматись. В основі цієї константи перебуває принцип dura lex, sed lex, сформульований ще давньоримськими правниками. В умовах демократичного кримінального закону, побудованого на критеріях доцільності, закон повинен застосовуватись завжди, всюди і відносно всіх тих, хто його порушив. Не може існувати вибіркове застосування закону. Жодною доцільністю це не може бути виправдано. На превеликий жаль, сучасне правозастосування дає підстави стверджувати, що це положення застосовується далеко не завжди.

Вказане важливе питання має ще один аспект – застосування кримінального закону з підстав доцільності у випадках, коли він не повинен застосовуватись (тобто при відсутності в діях особи ознак складу злочину). До цього наближено і застосування з підстав доцільності не того закону, який повинен бути застосований у конкретному випадку. При цьому офіційно ніде не зазначається, що це здійснюється саме задля досягнення доцільності, хоча «між рядками» читається саме так. На жаль, подібні випадки фіксуються у нашій сучасній судовій і слідчій практиці.

Політичне протистояння громадянського і кримінального суспільства відповідним чином також впливають на кримінально-правову політику, визначають її доцільність.

«Кримінальне» та громадянське суспільство сповідують різну ідеологію і по-різному визначають вектори кримінально-правової політики. Це залежить від правосвідомості спільноти, від ідеології. Вона може бути правосвідомістю більшості суспільства або ж засновуватись на груповій правосвідомості. При цьому соціальна група може бути як з позитивною правосвідомістю, так і з такою, що перебуває у суперечності з правосвідомістю більшості суспільства. У другому випадку державна кримінально-правова політика не виражатиме інтереси більшості, що притаманно демократичним країнам, і її доцільність буде мінімальною, оскільки виражатиме інтереси лише окремої групи, яка перебуває при владі. У цьому випадку така політика буде суперечити загальносоціальним інтересам і, звичайно, не буде доцільною, не буде виконувати свою функцію. Останнє, на жаль, притаманне нашому суспільству.

Ідеологія громадянського суспільства є по своїй суті ліберально-демократичною, тоді як ідеологія «кримінального суспільства» будується на ідеалі консерватизму радянського типу, і кримінально-правова політика стає в руках авторитарних лідерів  зброєю проти людини. Вектор кримінально-правової політики сьогодні спрямований, у першу чергу, на захист інтересів меншості, а не більшості. Виходячи з цього, вести мову про доцільність кримінально-правової охорони сьогодні досить складно, адже така охорона багато у чому  здійснюється не в інтересах усього суспільства, а лише в інтересах тих, хто перебуває при владі, тих, хто становить сьогодні меншість в українському соціумі.

Утім, зміна соціального запиту, очікування громадянським суспільством «вітру змін» не може не впливати на кримінально-правову політику.  Її гуманізація (повернення до людини) та демократизація (повернення до соціуму) – єдиний вихід з майже "безвихідної" ситуації, коли в нових умовах розвитку суспільства і громадянської активності застосовуються застарілі механізми недоцільного застосування кримінальної відповідальності та покарання.                                                                                                              

Фріс П. Л., доктор юридичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, 

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника"

КОМЕНТАРІ  0 + Додати коментар
Право на суверенітет: набуття і втрата donum auctoris Право на суверенітет: набуття і втрата
Сильна держава має суверенітет, який забезпечує формування і реалізацію незалежної внутрішньої та зовнішньої полі...
Вересень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
28 29 30 31 1 2 3
4
04.09.2017 09:00:00 - Інноваційне право
5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20
20.09.2017 09:00:00 - II International Compliance Forum
21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 1
ЗАХОДИ
04.09.2017 09:00:00 - Інноваційне право
06.09.2017 10:00:00 - IBA EuropeCaucasus-Asia Forum 2017
20.09.2017 09:00:00 - II International Compliance Forum
21.09.2017 09:00:00 - VІ Податковий форум
28.09.2017 14:00:00 - VІ Судовий форум АПУ
Опитування
  • Що найбільш негативно впливає на рівень довіри до суду в Україні?

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на порталі "Українське право", дозволяється за умови посилання на ukrainеpravo.com. При копіюванні матеріалів порталу "Українське право" для інтернет-видань обов'язковим є пряме та відкрите для пошукових систем гіперпосилання в першому абзаці на цитованну статтю або новину.
Яндекс.Метрика