Росія відповідальна за вчинення з 2014 року в Україні системних порушень прав людини - ЄСПЛ
· 07:31
Велика Палата Європейського суду з прав людини у своєму рішенні одноголосно постановила, що у зв’язку з конфліктом в Україні у період з 11 травня 2014 року - коли розпочалися бойові дії - до 16 вересня 2022 року - коли Росія припинила бути стороною Європейської конвенції з прав людини - мали місце систематичні порушення:
статей 2 (право на життя), 3 (заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження), 4 § 2 (заборона примусової праці), 5 (право на свободу та особисту недоторканність), 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя), 9 (свобода думки, совісті та релігії), 10 (свобода вираження поглядів), 11 (свобода зібрань та об’єднання), 13 (право на ефективний засіб правового захисту) та 14 (заборона дискримінації) Європейської конвенції, а також статей 1 (захист права власності) та 2 (право на освіту) Протоколу № 1 до Конвенції.
Суд наголосив, що характер і масштаб насильства в Україні та зловісні заяви з боку Росії щодо права України на існування поставили під загрозу мир у Європі.
Суд зазначив: “Жоден з конфліктів, які перебували на [його] розгляді раніше, не викликав подібного практично одностайного засудження ‘кричущого’ нехтування державою-відповідачем основами міжнародного правопорядку, встановленими після Другої світової війни”.
Суд визнав, що Росія мала юрисдикцію, що породжує зобов’язання за Конвенцією, щодо окупованої нею території України.
Він також одноголосно дійшов висновку, що Росія здійснювала владу та контроль над особами, які постраждали від її військових атак по всій території України, та що ці особи у цьому сенсі перебували в межах її юрисдикції.
Росія є відповідальною за дії та бездіяльність російських військових та сепаратистських утворень на сході України.
Величезний обсяг доказів, наданих Суду і розглянутих в їх сукупності, продемонстрував існування масових взаємопов’язаних практик явно протиправної поведінки агентів російської держави (російських збройних сил та інших органів влади, окупаційних адміністрацій, сепаратистських збройних груп та утворень) по всій території України.
Ці систематичні чи системні порушення включали в себе
невибіркові військові атаки; позасудові страти цивільних осіб та українських військовослужбовців, які припинили участь у воєнних діях hors de combat); катування, включаючи застосування зґвалтування як методу ведення війни, та нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження; примусову працю; незаконне та свавільне затримання цивільних осіб; необґрунтоване переміщення та вивезення цивільних осіб, а також їх перевірки, що супроводжувалися принизливими та жорстокими заходами (так звані “фільтраційні” заходи); залякування, утиски та переслідування всіх релігійних груп, за винятком прибічників Української Православної Церкви Московського патріархату; залякування та насильство щодо журналістів, блокування мовлення українських та іноземних ЗМІ, а також прийняття нових “законів”, що забороняють та встановлюють покарання за поширення інформації на підтримку України; силові розгони російськими військовими мирних протестів в окупованих населених пунктах; руйнування, розкрадання та вилучення без відшкодування приватної власності; придушення української мови в школах та індоктринацію українських школярів; вивезення до Росії та, у багатьох випадках, усиновлення там українських дітей; дискримінацію за ознаками політичних переконань та національного походження.
Суд також одноголосно постановив, що в заяві № 28525/20 щодо збиття рейсу MH17 мали місце порушення статей 2, 3 та 13.
Суд послався на факти, встановлені в рамках всебічного розслідування, проведеного міжнародною спільною слідчою групою (відомою як JIT), а також у рамках кримінальної справи, розглянутої Окружним судом Гааги.
Росія не вжила жодних заходів для забезпечення точної перевірки цілі ракети чи для збереження життя тих, хто перебував на борту, демонструючи зневажливе ставлення до цивільних осіб, які перебували під загрозою внаслідок її ворожих дій.
Росія також не провела ефективного розслідування збиття літака та не забезпечила співпраці зі спільною слідчою групою, оприлюднюючи хибну чи сфабриковану інформацію та обираючи тактику перешкоджання спробам з’ясувати причину та обставини катастрофи.
Родичі жертв катастрофи зазнали глибокого горя та страждань через вбивство їх рідних та події, які відбулися після інциденту.
Через відмову Росії вжити заходів для гарантування безпеки на місці катастрофи знадобилося вісім місяців, щоб завершити процес пошуку та евакуації тіл загиблих.
Деякі родичі були змушені ховати фрагменти тіл своїх рідних; у деяких випадках, родичі продовжували отримувати рештки тіл після поховань. У двох випадках, тіла жертв так і не були знайдені. Тривале заперечення причетності до катастрофи з боку російських органів влади та їх нездатність провести ефективне розслідування обернулися для родичів затягуванням болісного процесу очікування відповідей та спричинили їм додаткові страждання.
Характер та глибина цих страждань, які тривають і дотепер, досягли такого рівня жорстокості, щоб становити нелюдське поводження.
Суд одноголосно постановив, що:
Росія не виконала своїх зобов’язань за статтею 38 (зобов’язання створювати необхідні для розгляду справи умови) Kонвенції; питання статті 41 (справедлива сатисфакція) ще не готове до вирішення; Суд відклав його, від’єднавши заяву № 28525/20 (щодо збиття рейсу MH17) від інших трьох заяв, щоб забезпечити можливість розгляду скарг щодо справедливої сатисфакції окремо; та відповідно до статті 46 (обов’язковість та виконання рішень),
Росія повинна негайно звільнити всіх, кого було позбавлено свободи до 16 вересня 2022 року на окупованій території та хто досі утримується російськими органами влади, а також негайно забезпечити співпрацю у створенні міжнародного та незалежного механізму для ідентифікації всіх дітей, вивезених з України до Росії чи підконтрольної Росії території до 16 вересня 2022 року, відновлення контакту між дітьми та їх сім’ями чи законними опікунами та забезпечення їх остаточного возз’єднання.
статей 2 (право на життя), 3 (заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження), 4 § 2 (заборона примусової праці), 5 (право на свободу та особисту недоторканність), 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя), 9 (свобода думки, совісті та релігії), 10 (свобода вираження поглядів), 11 (свобода зібрань та об’єднання), 13 (право на ефективний засіб правового захисту) та 14 (заборона дискримінації) Європейської конвенції, а також статей 1 (захист права власності) та 2 (право на освіту) Протоколу № 1 до Конвенції.
Суд наголосив, що характер і масштаб насильства в Україні та зловісні заяви з боку Росії щодо права України на існування поставили під загрозу мир у Європі.
Суд зазначив: “Жоден з конфліктів, які перебували на [його] розгляді раніше, не викликав подібного практично одностайного засудження ‘кричущого’ нехтування державою-відповідачем основами міжнародного правопорядку, встановленими після Другої світової війни”.
Суд визнав, що Росія мала юрисдикцію, що породжує зобов’язання за Конвенцією, щодо окупованої нею території України.
Він також одноголосно дійшов висновку, що Росія здійснювала владу та контроль над особами, які постраждали від її військових атак по всій території України, та що ці особи у цьому сенсі перебували в межах її юрисдикції.
Росія є відповідальною за дії та бездіяльність російських військових та сепаратистських утворень на сході України.
Величезний обсяг доказів, наданих Суду і розглянутих в їх сукупності, продемонстрував існування масових взаємопов’язаних практик явно протиправної поведінки агентів російської держави (російських збройних сил та інших органів влади, окупаційних адміністрацій, сепаратистських збройних груп та утворень) по всій території України.
Ці систематичні чи системні порушення включали в себе
невибіркові військові атаки; позасудові страти цивільних осіб та українських військовослужбовців, які припинили участь у воєнних діях hors de combat); катування, включаючи застосування зґвалтування як методу ведення війни, та нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження; примусову працю; незаконне та свавільне затримання цивільних осіб; необґрунтоване переміщення та вивезення цивільних осіб, а також їх перевірки, що супроводжувалися принизливими та жорстокими заходами (так звані “фільтраційні” заходи); залякування, утиски та переслідування всіх релігійних груп, за винятком прибічників Української Православної Церкви Московського патріархату; залякування та насильство щодо журналістів, блокування мовлення українських та іноземних ЗМІ, а також прийняття нових “законів”, що забороняють та встановлюють покарання за поширення інформації на підтримку України; силові розгони російськими військовими мирних протестів в окупованих населених пунктах; руйнування, розкрадання та вилучення без відшкодування приватної власності; придушення української мови в школах та індоктринацію українських школярів; вивезення до Росії та, у багатьох випадках, усиновлення там українських дітей; дискримінацію за ознаками політичних переконань та національного походження.
Суд також одноголосно постановив, що в заяві № 28525/20 щодо збиття рейсу MH17 мали місце порушення статей 2, 3 та 13.
Суд послався на факти, встановлені в рамках всебічного розслідування, проведеного міжнародною спільною слідчою групою (відомою як JIT), а також у рамках кримінальної справи, розглянутої Окружним судом Гааги.
Росія не вжила жодних заходів для забезпечення точної перевірки цілі ракети чи для збереження життя тих, хто перебував на борту, демонструючи зневажливе ставлення до цивільних осіб, які перебували під загрозою внаслідок її ворожих дій.
Росія також не провела ефективного розслідування збиття літака та не забезпечила співпраці зі спільною слідчою групою, оприлюднюючи хибну чи сфабриковану інформацію та обираючи тактику перешкоджання спробам з’ясувати причину та обставини катастрофи.
Родичі жертв катастрофи зазнали глибокого горя та страждань через вбивство їх рідних та події, які відбулися після інциденту.
Через відмову Росії вжити заходів для гарантування безпеки на місці катастрофи знадобилося вісім місяців, щоб завершити процес пошуку та евакуації тіл загиблих.
Деякі родичі були змушені ховати фрагменти тіл своїх рідних; у деяких випадках, родичі продовжували отримувати рештки тіл після поховань. У двох випадках, тіла жертв так і не були знайдені. Тривале заперечення причетності до катастрофи з боку російських органів влади та їх нездатність провести ефективне розслідування обернулися для родичів затягуванням болісного процесу очікування відповідей та спричинили їм додаткові страждання.
Характер та глибина цих страждань, які тривають і дотепер, досягли такого рівня жорстокості, щоб становити нелюдське поводження.
Суд одноголосно постановив, що:
Росія не виконала своїх зобов’язань за статтею 38 (зобов’язання створювати необхідні для розгляду справи умови) Kонвенції; питання статті 41 (справедлива сатисфакція) ще не готове до вирішення; Суд відклав його, від’єднавши заяву № 28525/20 (щодо збиття рейсу MH17) від інших трьох заяв, щоб забезпечити можливість розгляду скарг щодо справедливої сатисфакції окремо; та відповідно до статті 46 (обов’язковість та виконання рішень),
Росія повинна негайно звільнити всіх, кого було позбавлено свободи до 16 вересня 2022 року на окупованій території та хто досі утримується російськими органами влади, а також негайно забезпечити співпрацю у створенні міжнародного та незалежного механізму для ідентифікації всіх дітей, вивезених з України до Росії чи підконтрольної Росії території до 16 вересня 2022 року, відновлення контакту між дітьми та їх сім’ями чи законними опікунами та забезпечення їх остаточного возз’єднання.
Поділитись:
