Затверджена судом мирова угода про утримання дитини не є абсолютною перешкодою для звернення з позовом про стягнення аліментів – КЦС

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у справі №361/3494/24 сформулював правову позицію, відповідно до якої затверджена судом мирова угода про утримання дитини не є абсолютною перешкодою для звернення з позовом про стягнення аліментів.

КЦС ВС у цій справі скасував рішення апеляційного суду, направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції та вказав що згідно з європейськими підходами дитина не є стороною мирової угоди батьків. Відтак, її право на належне утримання є автономним і не може бути остаточно обмежене приватними домовленостями законних представників, якщо ці домовленості перестали відповідати критерію «найкращих інтересів» (стаття 3 Конвенції ООН).

Пославшись на те, що позивач заявив вимогу про стягнення аліментів на утримання дитини під час її проживання саме з ним, що, у свою чергу, вирішено між сторонами під час затвердження мирової угоди, апеляційний суд, при цьому, надав перевагу принципу res judicata, фактично проігнорувавши динамічний характер сімейних обставин, не врахував, що мирова угода не може слугувати обмеженням, оскільки концепція найкращих інтересів дитини за своєю природою є гнучкою та адаптивною до нових реалій. Наявність затвердженої судом мирової угоди про утримання дитини не може розцінюватися як абсолютна перешкода, що унеможливлює подальше звернення до суду з позовом про стягнення аліментів. Ураховуючи матеріально-правову природу аліментів (які є власністю самої дитини, а не батьків), законні представники не мають повноважень укладати угоди, які на майбутнє позбавляють дитину права на належне утримання. Відповідно, жодне положення мирової угоди не може блокувати право на доступ до правосуддя.

Погодившись із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд також не урахував, що відмова у захисті прав дитини виключно через наявність угоди, укладеної за зовсім інших фактичних обставин, є проявом надмірного формалізму суду. Такий підхід створює штучні перешкоди для доступу до правосуддя та суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Передбачена статтею 181 СК України можливість батьків домовитися про спосіб виконання обов`язку з утримання дитини є проявом диспозитивності, однак ця договірна свобода суворо обмежена імперативним критерієм принципу найкращих інтересів дитини. Якщо наявний порядок утримання за мировою угодою більше не забезпечує достатнього рівня життя дитини, право на судовий захист має беззаперечний пріоритет. Аби уникнути зловживання процесуальними правами, позивач має довести факт істотної зміни обставин та недостатність існуючого забезпечення.

З повним текстом постанови КЦС ВС у зазначеній справі можна ознайомитися за цим посиланням.