Неспроможність правоохоронної системи України: причини та наслідки
Правоохоронна система держави містить ті інститути, які мають призначенням ефективне виконання завдань щодо протидії кримінальним правопорушенням у певній сфері та певного виду за ознаками кримінальної протиправності. Відтак нині правоохоронну систему України утворюють Національна поліція, Служба безпеки України, Державне бюро розслідувань, Національне антикорупційне бюро та з певними застереженнями – Військова служба правопорядку у Збройних Силах України.
Чи достатньо зазначених інститутів для повноцінної протидії кримінальним правопорушенням – від вуличних хуліганських кримінальних проступків до злочинів, які вчиняють «білі комірці»? Вочевидь, перефразовуючи відомий вислів – яких ще правоохоронних органів не вистачає, необхідно погодитися з думками фахівців про необхідність повноцінного правоохоронного органу у сфері оборони, оскільки Військова служба правопорядку у Збройних Силах України не має ні достатніх повноважень, ні правових підстав здійснювати системну діяльність щодо протидії кримінальним правопорушенням серед військовослужбовців, а виконує лише окремі правоохоронні завдання.
Зрештою, Національна поліція попри численні недоліки та цілком обґрунтовані зауваження про неефективну роботу у багатьох випадках, все ж основне завдання щодо забезпечення громадського правопорядку, виконує. Випадки непрофесіоналізму, надмірності, вибірковості та правового свавілля пояснюються якраз відсутністю необхідної підготовки, низьким професійним рівнем, а також заполітизованістю, замовною діяльністю, яка йде, як засвідчують відкриті джерела, засоби масової інформації, від центрального органу виконавчої влади, що забезпечує державну політику у сфері громадської безпеки, - від Міністерства внутрішніх справ України.
Служба безпеки України отримала свіжий подих позасистемного повітря від зусиль керівника, який не був у системі державної безпеки, не приймав раніше участі як посадовець ні в політичних, ні в корупційних операціях і оборудках. Проте інституційні можливості Служби безпеки України суттєво послаблені саме внаслідок слабкості професійної підготовки та через стан реформування, яке ніби і йде, ніби й має набути потужного руху з прийняттям профільного закону, але натомість нині характеризується перманентною стагнацією.
Державна безпека, як основна сфера діяльності Служби безпеки України, зазнає тріщин, які мають давнє внутрішнє та зовнішнє походження саме у системі Служби безпеки України, що виявилося під час проведення АТО, протистояння з терористичними угрупуваннями як у Криму, так і на Сході України, у нездатності ефективно розслідувати злочини з ознаками тероризму під час АТО та навіть у самоусуненні від розслідування і прийняття важливих процесуальних рішень у таких кримінальних провадженнях.
Наразі Служба безпеки України, незважаючи на певну активізацію безпосередньої діяльності щодо забезпечення державної безпеки, продовжує виконувати політичні забаганки, що неприйнятно з позицій закону, а також виявляє активність стосовно протидії економічній злочинності, втручаючись часто в економічні та бізнесові процеси, що неможливо визнати виправданим з погляду на призначення цього спеціального правоохоронного органу та з погляду на його майбутнє в Україні. Реформування Служби безпеки України – веління часу, але час диктує й іншу вимогу – протидіяти загрозам державній безпеці, які мають зовнішнє походження та чималий потенціал внутрішньої підтримки. А тому до реформування цього надважливого правоохоронного інституту держави потрібно підходити вкрай обережно та виважено.
Два новостворені правоохоронні інститути, від діяльності яких суспільство очікувало чимало звершень на ниві протидії злочинам високопосадовців та протидії корупції, – Державне бюро розслідувань і Національне антикорупційне бюро.
Невдалий старт діяльності цих важливих органів був закладений у законодавчому регулюванні, зокрема, у механізм призначення на посади очільників, що було зрозуміло правникам, але замовчувалось до прийняття рішення Конституційним Судом України стосовно посади директора НАБУ.
За весь час з початку функціонування НАБУ створило конфлікти у правоохоронній системі щодо реалізації визначених законом повноважень, виявились випадки недолугої діяльності агентів, виникли суперечки зі Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою, були продемонстровані пошуки крайніх у відсутності результатів протидії корупції серед чиновників вищого рівня і виник скандал через корупційне правопорушення самого ж очільника відомства. Керівник системи представляє систему, проте не уособлює систему, до якої належить, – це правило видається вирішено переписати в історії НАБУ.
Проте відповідь на питання – чому так, не потрібно шукати довго, відповідь такого стану на поверхні – влада бажає мати залежного від самої влади очільника антикорупційного відомства. Саме тому, як це не дивно виглядає, нинішній керівник НАБУ утримує бастіон незалежності, хоча насправді вже виявив залежність від власних порушень та помилок, від нездатності продемонструвати суспільству реальні дії стосовно притягнення до кримінальної відповідальності тих, хто продукує корупцію у державі і це, звісно, не директори підприємств або ж керівники регіональних структур.
Державне бюро розслідувань має менш вразливі дефекти внутрішньо системного походження. Водночас з часу створення і на цей час у діяльності цього правоохоронного органу виявляється вибірковість і відвертий непрофесіоналізм, який не дозволяє забезпечити прийняття законних, обґрунтованих рішень за фактами суспільно важливих подій та правопорушень. Замовний характер діяльності також позначається на спроможності цього важливого правоохоронного інституту.
Чи може виправити помилки та неналежне розслідування кримінальних правопорушень судова система, у тому числі Вищий антикорупційний суд щодо діяльності НАБУ? Така можливість міститься у кримінальному процесуальному законодавстві, але така можливість реалізується вкрай рідко і, на жаль вибірково. Проте справедливо виникає питання – чи має судова система виконувати функції правоохоронної системи? Звісно, ні, а відтак перспективи зміни діяльності правоохоронних органів з негативних якісних і кількісних результатів на позитивні – виключно у можливостях інститутів правоохоронної системи.
Відсутність реальних змін на краще – у заполітизованості усіх інститутів правоохоронної системи, у відсутності так важливих незалежності та професіоналізму, що посилюється випадками нинішньої та колишньої корупції, яка роз’їдає внутрішні механізми, призводить до внутрішніх конфліктів та протистоянь, які не залишаються без уваги суспільства.
Зруйновано непродуманими та спішними реформами прокуратури зовнішній вплив на стримання центробіжних процесів правоохоронної системи. Прокуратура втратила своє первісне значення координації, а відтак, консолідації зусиль щодо протидії кримінальним правопорушенням. І не у зміні назви очільника системи прокуратури, не у зміні назви головного штабу з боротьби зі злочинністю – Генеральна прокуратура втратила ознаки такого штабу і набула ознак офісу відповідно до нової назви, де вектори впливу та прийняття рішень стали не прогнозованими, такими, що привели до відсутності так необхідного балансу у діяльності інститутів правоохоронної системи відповідно до визначених відповідними законами завдань.
Нинішній стан правоохоронної системи держави на тлі зовнішньої агресії не може не викликати питань щодо спроможності забезпечити безпеку держави. Ось тут якраз і потрібно вбачити основну загрозу, протидіяти якій необхідно не словами на папері, не черговими підготовленими та прикрашеними тезами самозаспокоєння, або, що ще вразливіше, – постами і блогами для соціальних мереж, де популізм знищує основи, а виваженими рішеннями й діями з розумінням єдності та спеціалізації інститутів правоохоронної системи, їх призначення, відповідного кадрового наповнення сумлінними, професійно придатними працівниками.
Петро Ясен
