Очищення чи руйнування влади: популізм проти права
Дещо дивним видається ставлення правників до реалізації чи не найбільш авантюрного з усіх юридичних проектів сучасності – здійснення очищення влади в Україні. Власне, кожний з науковців, хто ретельно або ж дотично ознайомився із Законом України «Про очищення влади», дослідив (нехай навіть поверхово) практику застосування цього Закону, не міг не прийти до висновку про невідповідність норм Закону і процесу їхньої реалізації вимогам верховенства права. Проте, як завше це буває, більшість авторитетних правників залишається осторонь від коментарів, відкритого декларування своєї позиції. Можливо, спрацьовує правило стороннього, що не може вважатися доречним у ситуації, яка склалася. Можливо, відверта демонстрація своєї позиції є незручною, з огляду на те, що чимало суб’єктів, яких визначив Закон «Про очищення влади», дійсно підлягають люстрації, тобто відстороненню від влади, від публічної служби. Натомість, небезпечним в усьому, що стосується зазначеного Закону, є відкрите руйнування його положеннями правових основ суспільства, попри те, що у суспільстві панує думка про необхідність розбудови суспільних відносин на усіх рівнях соціальної комунікації виключно на основі права.
Повертаючись знову до цієї актуальної та болючої теми, варто звернути увагу на деякі факти, які стосуються української політики та влади. Очищення влади в Україні, як процес заміни можновладців, фактично відбувалось постійно упродовж усього періоду незалежності держави, починаючи з 1991 року. Адже кожна зміна влади призводила до зміни команди провладних чиновників, які були призвані реалізувати політику, що виходила від правлячої команди ( не від партії, не від фракцій, не від консолідованої більшості, а саме від правлячої команди). Увесь цей час існувало (як і тепер існує) декілька рівнів державної бюрократії: 1) президент держави, перші особи держави, які стоять на чолі законодавчої, виконавчої влади; 2) керівники центральних органів виконавчої влади; 3) керівники органів місцевої влади та місцевого самоврядування (обласний, міський, районний рівні). Саме така вертикаль визначала та визначає державну політику, саме така вертикаль забезпечувала і забезпечує наразі реалізацію рішень та намірів, планів керівників держави.
Існували та існують паралельні структури з числа контролюючих, правоохоронних органів, органів прокуратури, діяльність яких спрямована на реалізацію державної політики, сформованої державною вертикаллю. Вертикаль державної влади не передбачає іншого політичного та юридичного вирішення будь-яких питань державної ваги, ніж ті, що виходили та виходять нині з кабінетів вищого рівня державної бюрократії.
Отже, що змінилось у сучасній владі? На жаль, небагато. Посилання на Конституцію, посилання на закони, які, як і часто сама Конституція, підлаштовувалися (і підлаштовуються) під бачення керівників провладної команди, нічого не важили та не важать нині. Правляча команда втрачала владу, відбувалася зміна вертикалі. Але за усім цим процесом залишалася основна причина і влади, і управління, і правоохоронної, і судової діяльності – держава, незалежна (певною мірою), суверенна (із застереженнями через суттєві обмеження). Державна бюрократія мала рахуватися (і рахується нині) з необхідністю зберігати державу, від якої мала (і має тепер) владу, корупційні (як виявляється у багатьох випадках – необмежені) можливості збагачення, примноження капіталів тощо.
Водночас, державу оберігала (оберігає нині ) армія чиновників, представників бюрократії, які не мають тих корупційних можливостей, що можновладці, які виконують визначені функціональні ролі через необхідність утримувати, обслуговувати державні інститути, де добросовісно працюють через необхідність власного удосконалення для можливого кар’єрного поступу, у тому числі – для можливого досягнення того рівня, де стають доступними певні вигоди від посади і доступу до влади, але й часто – через цілком зрозумілі багатьом відчуття відповідальності за виконання державної ваги завдань, через відчуття патріотизму.
Проте усі роки з часу оголошення незалежності Українська держава утримувалася, державний апарат, попри все, спрацьовував на збереження державності, маючи чимало ризиків її втрати.
Вказані складні процеси, які знищували часом себе і апарат, який супроводжував такі процеси, відбувалися (і відбуваються) за активної зовнішньої участі. Ось чому можна ствердно говорити про обмежений суверенітет. Зовнішній вплив на українську державну бюрократію був настільки відвертий, що часом уряд держави, ключові посади, формувалися за погодженням (відкритим чи прихованим) з керівниками держав - геополітичних гравців. Не прикритою нічим була і залишається досі роль у державних процесах України керівництва Російської Федерації. Втрата впливу на процес державотворення в Україні для керівництва РФ могла б вважатися (і вважається) геополітичною катастрофою, а незалежний зовнішньополітичний та внутрішньополітичний курси України – щось на кшталт власного самознищення. Не буду наводити доказів, але події 2013 - 2014 років, події Революції Гідності і подальші події підтвердили повністю висловлені твердження. Ось де необхідно віднайти і вирішити проблему очищення сучасної української влади – від антиукраїнських дій, які виходять від чиновників високого рівня, зорієнтованих на зовнішні сили і чинники, що фактично засвідчує їхній колабораціонізм, від шаленої корупції, яка починається у владі з призначення на посади (за готівку, за послуги, за командні дії тощо). Саме від цього необхідно очистити українську владу, у тому числі нинішню владу.
Що запропоновано популістами, особами, далекими від права, від реальних процесів удосконалення державного механізму? Протиправні дії на підставі антиконституційних норм недолугого закону. Чому так відбувається? Є певне соціальне замовлення, але не громадянське суспільство відіграє основну роль у реалізації цього соціального замовлення. Складно відповісти на питання про те, хто стоїть за протиправним процесом очищення влади, але дискримінаційні дії стосовно професійних кадрів з числа чиновників, які не порушували законів і норм права, які працювали на своїх напрямах заради української державності, змушують будувати мало не конспірологічні, але все ж правдиві версії. Серед таких версій реальними є ті, що визначають замовників антиправового закону про люстрацію за межами України, оскільки руйнування української влади є звичною справою зокрема, для РФ. А якщо цей замовний процес поєднується з корупційною складовою – як і раніше розподілити посади для подальшого отримання різних вигод, то ситуація стає зрозумілою, проте – ще більш тривожною.
За усіх обставин навіть не може бути будь-яких інших думок щодо позбавлення можливості перебувати у владі тим, хто поганив себе діями проти громадянських прав і свобод, хто змарнував себе діями та рішеннями проти України, хто забруднив свій бюрократичний мундир корупційним багном.
Інший підхід до очищення української влади демонструється сьогодні, такий підхід призводить до руйнування державної влади через відсутність правового начала у застосуванні державного, публічного примусу стосовно значної кількості представників українського суспільства, які стали об’єктами протиправних дій внаслідок застосування неправового закону.
Вказані проблемні питання тією чи іншою мірою є зрозумілими для фахівців в галузі права. Є вони зрозумілими для Венеційської комісії, висновки якої вимагають внести зміни до Закону України «Про очищення влади», змінити підходи до здійснення цього складного, але важливого процесу – у напрямку приведення його у відповідність принципам права. Реакція української влади на застереження Венеційської комісії є свідченням кризи правового сприйняття проблеми. Продовжується безпрецедентний тиск на Конституційний Суд, де на розгляді подання про конституційність окремих положень чинного Закону України «Про очищення влади», та водночас ініціюються зміни до закону, які поглиблюють невирішеність основних проблем закону – підміна кримінальної відповідальності іншим видом відповідальності, можливість одночасного застосування цих видів відповідальності; безпідставне розширення кола осіб, стосовно яких можуть застосовуватися заходи з очищення влади; повний відхід від принципу правової визначеності; надання надзвичайних повноважень органу виконавчої влади з проведення заходів очищення влади; відхід від принципу індивідуальної відповідальності; відсутність процесуальних гарантій захисту осіб, стосовно яких застосовуються заходи з очищення влади; протиріччя і конкуренція декількох законів, які стосуються люстрації суддів, у тому числі – суддів Конституційного Суду України, тощо. Усі ці та інші недоліки Закону «Про очищення влади» засвідчують його юридичну неспроможність, яка компенсується популістською активністю з безпідставними закликами про небезпеку згортання люстрації, про міфічні загрози люстрації. Такі заклики дестабілізують суспільство і мають своїм наслідком подальше громадянське протистояння. Чи немає потреби зупинити популістів та забезпечити правове вирішення усіх питань, які стосуються очищення влади в Україні?
Павло Богуцький
