Інтернет: прецедентна практика Європейського суду з прав людини
Звіт «Інтернет: прецедентна практика Європейського суду з прав людини» був підготовлений Відділом по проведенню досліджень Ради Європи. У Звіті розглядається питання юрисдикції Європейського суду з прав людини у справах, пов’язаних з Інтернетом. Юрисдикція традиційно ґрунтується на території. Однак угоди, які укладаються в Інтернеті, і публікації в ньому, зазвичай перетинають багато кордонів. Іншими словами в більшості випадків у справах, що стосуються Інтернету, присутній транскордонний елемент. Це викликає, серед іншого, питання з приводу обставин, за яких суд може здійснювати юрисдикцію щодо відповідача, розташованого або, який проживає в іншій державі, де була подана скарга про передбачуваний злочин або цивільно-правові правопорушення, скоєні через Інтернет.
Ці питання, мають вирішуватися насамперед національними судами, які застосовують відповідні принципи міжнародного приватного права стосовно юрисдикції, що безпосередньо не стосується Європейського суду з прав людини. Даний висновок знайшов підтвердження у справі Премінін проти Росії [Premininy v. Russia] (скарга № 44973/04, Постанова від 10 лютого 2011 р.). Заявниками виступали два російських громадянина, які проживають у Росії. Вони знаходилися під арештом за підозрою у зломі онлайнової системи безпеки американського банку "Грін Пойнт Бенк" (Green Point Bank) у 2001 році, крадіжку бази даних про клієнтів і вимаганні грошей в обмін на обіцянку не публікувати базу даних в Інтернеті. Перший заявник скаржився на побиття в період попереднього ув'язнення і відсутність ефективного перегляду його клопотання про звільнення з-під варти. Справа розглядалася російськими судами, які встановили підсудність щодо розгляду справи. Компетенція російських судів з розгляду справи не оскаржувалася в Європейському Суді. Таким чином, Європейський Суд просто розглянув поставлені перед ним питання, а саме, скарги на утримання під вартою за статтями 3 та 5 Конвенції, без будь-якої подальшої згадки про юрисдикцію.
Європейський суд з прав людини буде здійснювати свою юрисдикцію за умови, що передбачуване порушення будь-яким чином належить з цього приводу Високим Договірним Сторонам Конвенції або можна встановити, що передбачуване порушення мало місце в межах юрисдикції однієї з цих Держав. Якщо ці умови не можуть бути виконані, скарга буде відхилена з міркувань, пов'язаних з географічної (ratione loci) або особистої (ratione personae) непідсудності.
Таким чином, можливо, що традиційна прецедентна практика Європейського суду з прав людини з підстав неприйнятності, пов'язаної з географічною (ratione loci) або особистою (ratione personae) непідсудністю може мати значення у справах, що стосуються Інтернету в майбутньому. В цьому відношенні Рішення Європейського суду з прав людини у справі Бен ель Махи проти Данії [Ben El Mahi v. Denmark] (скарга № 5853/06, ECHR 2006-XV) може мати особливе значення для вирішення майбутніх справ, що стосуються Інтернету. У справі Бен ель Махи [Ben El Mahi] Європейський суд з прав людини встановив відсутність юрисдикційного зв'язку між заявниками, один з яких був громадянином Марокко, два - Марокканськими асоціаціями, зареєстрованими в Марокко, і відповідною державою-членом - Данією. Не можна було стверджувати, що заявники підпадали під юрисдикцію Данії через здійснення екстериторіальних дії, які полягали в опублікуванні карикатур. Відповідно, скарга була визнана несумісною з положеннями Конвенції та, як така неприйнятною відповідно до статті 35 §§ 3 та 4 Конвенції.
На даний час лише незначна частина справ, що стосуються Інтернету, зачіпає питання «юрисдикції». Зокрема, можна згадати справу Перрін проти Сполученого Королівства [Perrin v. the United Kingdom] (скарга № 5446/03, ECПЧ 2005-XI). Справа стосувалася засудження заявника за публікацію на сайті в Інтернеті статті непристойного характеру. Заявником виступив французький громадянин, який проживав у Сполученому Королівстві. Сайт в Інтернеті підтримувався і контролювався компанією, зареєстрованою в Сполучених Штатах Америки, яка діяла у відповідності з усіма місцевими законами. Заявник був мажоритарним акціонером компанії. Європейський суд з прав людини погодився з мотивуванням Апеляційного суду, а саме, з тим, що, якби суди Сполученого Королівства могли розглядати пов'язані з публікаціями справи, тільки якщо місце публікації підпадало під юрисдикцію судів, це заохочувало б видавців до публікації матеріалу в державах, в яких можливість переслідування невелика. Європейський суд з прав людини далі встановив, що, будучи жителем Сполученого Королівства, заявник не міг стверджувати, що закони Сполученого Королівства були об'єктивно не доступні йому. Більш того, він здійснював професійну діяльність за допомогою сайту в Інтернеті і, отже, можна було очікувати, що при здійсненні своєї діяльності він діяв з високим ступенем обачності і звертався за юридичними консультаціями. Щодо пропорційності засудження заявника цікаво було б відзначити, що факт того, що поширення відповідних зображень могло бути законним в інших Договірних Державах, включаючи ті, які не є Сторонами Конвенції, таких як Сполучені Штати, не означало для Європейського суд з прав людини того, що, заборонивши таке поширення в межах своєї території і піддавши переслідуванню і осуду заявника, Держава-відповідач перевищила наявні у неї межі свободи розсуду. Європейський суд з прав людини визнав скаргу явно необґрунтованою у розумінні § 3 статті 35 Конвенції.
