Рада Європи підготувала Керівництво про застосування статті 5 Конвенції (право на свободу і особисту недоторканність)
Рада Європи підготувала Керівництво про застосування статті 5 Конвенції (право на свободу і особисту недоторканність). У Керівництві розглядаються питання: сфери застосування; законність утримання під вартою відповідно до пункту 1 статті 5; правомірне позбавлення волі відповідно до пункту 1 статті 5 (взяття під варту після винесення обвинувального вироку; взяття під варту за невиконання судового рішення або юридичного зобов’язання; попереднє ув’язнення; затримання неповнолітньої особи; взяття під варту за медичними і соціальними причинами; затримання іноземця); гарантій, що надаються осіб, позбавлених волі (інформація про причини арешту (пункт 2 статті 5); право бути доставленим до судді негайно (пункт 3 статті 5); право на судовий розгляд протягом розумного строку або звільнення під час провадження (пункт 3 статті 5); право на невідкладний розгляд судом правомірності взяття під варту; право на компенсацію за незаконне взяття під варту (пункт 5 статті 5).
Стаття 5 § 1 Європейської конвенції 1950 р. визначає, що «1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом ... ».
Щодо позбавлення волі, проголошуючи «право на свободу», стаття 5 має на увазі особисту свободу людини. Її метою є запобігання будь-якого довільного позбавлення цієї свободи. Її положення не стосуються обмеження свободи пересування, яке регулюється статтею 2 Протоколу № 4 (Creanga v. Romania [GC], § 92; Engel та інші v. The Netherlands, § 58).
Різниця між обмеженням свободи пересування, досить серйозна для того, щоб кваліфікуватися як позбавлення волі відповідно до статті 5 § 1, і простим обмеженням свободи пересування, яке є предметом регулювання статті 2 Протоколу № 4, полягає в ступені тяжкості або прояві, а не в суті або характері (Guzzardi v. Italy, § 93; Rantsev v. Cyprus and Russia, § 314; Stanev v. Bulgaria [GC], § 115).
Позбавлення волі не обмежується класичними випадками взяття під варту внаслідок арешту або винесення вироку, а може приймати безліч інших форм (Guzzardi v. Italy, § 95).
Які саме критерії застосовуються. Суд не зв’язаний висновками національних властей щодо того, чи мало місце позбавлення волі чи ні, а самостійно оцінює ситуацію (H.L. v. The United Kingdom, § 90; H.M. v. Switzerland, §§ 30 та 48; Creanga v. Romania [ GC], § 92).
Для того щоб встановити, чи була особа «позбавлена своєї волі» у значенні статті 5, за відправну точку аналізу береться конкретна ситуація стосовно цієї особи, а також враховується цілий ряд критеріїв, таких як вид, термін, наслідки та порядок застосування аналізованого заходу ( Guzzardi v. Italy, § 92; Medvedyev та інші v. France [GC], § 73; Creanga v. Romania [GC], § 91).
Вимога враховувати «вид» і «порядок застосування» аналізованого заходу дозволяє Суду прийняти до уваги конкретні умови і обставини, що стосуються видів обмежень, відмінних від ув’язнення в камері. Дійсно, умови, в яких застосовується запобіжний захід, є важливим фактором, оскільки в сучасному суспільстві нерідко виникають ситуації, коли люди змушені терпіти обмеження свободи пересування або особистої свободи в суспільних інтересах (Nada v. Switzerland [GC], § 226; Austin та інші v . the United Kingdom [GC], § 59).
Поняття «позбавлення волі» у значенні пункту 1 статті 5 містить як об’єктивний елемент, яким є взяття особи під варту в певний обмежений простір на значний строк, так і додатковий суб’єктивний елемент, який полягає у тому, що фактично особа не погоджується на таке рішення (Storck v. Germany, § 74; Stanev v. Bulgaria [GC], § 117).
Слід враховувати такі релевантні об’єктивні чинники, як можливість покинути обмежений простір, ступінь нагляду та контролю за пересуванням особи, ступінь ізоляції і можливість соціальних контактів (див., Наприклад, Guzzardi v. Italy, § 95; H.M. v. Switzerland, § 45; H.L. v. the United Kingdom, § 91; та Storck v. Germany, § 73).
Якщо факти вказують на те, що мало місце позбавлення волі в значенні пункту 1 статті 5, то відносно короткий строк утримання під вартою не впливає на даний висновок (Rantsev v. Cyprus та Russia, § 317; Iskandarov v. Russia, § 140).
Елемент примусу під час здійснення поліцією повноважень по проведенню обшуку або затриманню вказує на те, що мало місце позбавлення волі, незважаючи на короткочасність цього заходу (Krupko та інші v. Russia, § 36; Foka v. Turkey, § 78; Gillan and Quinton v. the United Kingdom, § 57; Shimovolos v. Russia, § 50; та Brega and Others v. Moldova, § 43).
Той факт, що до особи не були застосовані наручники, взяття під варту чи інші фізичні стримуючі заходи, є вирішальним фактором при встановленні існування позбавлення волі (M.A. v. Cyprus, § 193).
Право на свободу має величезне значення в демократичному суспільстві, тому особа не втрачає можливість скористатися захистом, передбаченим Конвенцією, навіть якщо воно можливо саме погодилося на взяття під варту, особливо якщо ця особа не має дієздатності для дачі згоди на запропоновані дії (H.L. v. The United Kingdom, § 90; Stanev v. Bulgaria [GC], § 119).
Той факт, що особа не володіє дієздатністю, необов’язково означає, що вона не здатна розуміти ситуацію і погоджуватися з нею (Stanev v. Bulgaria [GC], § 130; Shtukaturov v. Russia, §§ 107-09; D.D. v. Lithuania, § 150).
Заходи, що застосовуються у тюрмі. Дисциплінарні заходи, які застосовуються у в’язниці і які впливають на умови утримання під вартою, не можуть розглядатися як позбавлення волі. У звичайних обставинах такі заходи повинні розглядатися як зміни умов законного утримання під вартою, на які не поширюється дія пункту 1 статті 5 Конвенції (Bollan v. The United Kingdom (dec.)).
Перевірка авіапасажирів службами безпеки. Якщо пасажир був затриманий прикордонниками під час прикордонного контролю в аеропорту з метою уточнення його ситуації, і якщо строк цього затримання не перевищив часу, строго необхідного для дотримання відповідних формальностей, питання відповідно до статті 5 Конвенції не виникає (Gahramanov v. Azerbaijan (dec. ), § 41).
Позбавлення волі, яке не є формальним арештом і утриманням під вартою. Питання застосовності статті 5 виникає у різних обставинах, у тому числі:
- при розміщенні осіб до психіатричних або соціальних установ (див., зокрема, De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium; Nielsen v. Denmark; H.M. v. Switzerland; H.L. v. the United Kingdom; Storck v. Germany; A. та інші v. Bulgaria; Stanev v. Bulgaria [GC]);
- при затриманні під вартою у транзитних зонах аеропортів (Amuur v. France; Shamsa v. Poland; Mogos та інші v. Romania (dec.); Mahdid and Haddar v. Austria (dec.); та Riad та Idiab v. Belgium);
- під час допитів у відділеннях міліції (I.I. v. Bulgaria; Osypenko v. Ukraine; Salayev v. Azerbaijan; Farhad Aliyev v. Azerbaijan; і Creanga v. Romania [GC]);
- при затримання і обшуку поліцією (Foka v. Turkey; Gillan and Quinton v. the United Kingdom; та Shimovolos v. Russia);
- при заходах з управління масовими скупченнями людей, які застосовуються поліцією для підтримки громадського порядку (Austin and Others v. the United Kingdom [GC]);
- при застосуванні домашнього арешту (Mancini v. Italy; Lavents v. Latvia; Nikolova v. Bulgaria (no. 2); та Dacosta Silva v. Spain).
Позитивні зобов’язання у разі позбавлення волі. У першому реченні пункту 1 статті 5 встановлюється позитивний обов’язок держави не тільки утримуватися від активного порушення зазначених прав, а й вживати відповідних заходів для забезпечення захисту від незаконного втручання в ці права всіх осіб, які перебувають у межах її юрисдикції (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], § 239).
Таким чином, держава зобов’язана вживати заходів, що забезпечують вразливим особам ефективний захист, у тому числі необхідних заходів щодо запобігання позбавлення волі, про які владі відомо або має бути відомо (Storck v. Germany, § 102).
Відповідальність держави настає у разі її мовчазної згоди при позбавленні людини свободи приватними особами або в разі нездатності врегулювати ситуацію (Riera Blume та інші v. Spain; Rantsev v. Cyprus and Russia, §§ 319-21; Medova v. Russia, §§ 123-25).
