Тенденція до поєднання прав людини і гуманітарного права у рішеннях Європейського Суду з прав людини
24 лютого 2005 року Європейський Суд з прав людини вперше розглядав питання про правомірність застосування сили у збройних конфліктах неміжнародного характеру. У рішеннях по двох справах: Ісаєва проти Росії і Ісаєва, Юсупова та Базаєва проти Росії, ЄСПЛ постановив, що Російська Федерація порушила зобов'язання, покладені на неї Конвенцією, а саме – право на життя, гарантоване ч. 1 ст. 2, щодо обов’язку захищати життя заявників та забезпечити проведення ефективного розслідування. В обох справах російський уряд не зажадав передачі справи на розгляд Великій палаті, внаслідок чого рішення набрали чинності 6 липня 2005 р.
Обставини цих справ схожі: з висновків ЄСПЛ у справі Ісаєвої і співпадаючих показань сторін випливає, що місцеве населення чеченського селища Кати-Юрт втікало від бойових дій, які велися між російськими військами і чеченськими бойовиками. Це село було оголошено «безпечною зоною», у ньому проживало як населення села, так і внутрішньо переміщені особи. Військове командування надало жителям право вільного проходу, проте, російські повітряні сили піддали нападу з повітря автомобілі жителів, які прагнули покинути місто. 23-річний син заявниці був поранений шрапнеллю, у результаті чого раптово помер, так само як і три малолітні племінниці заявниці. Ісаєва, Юсупова та Базаєва втекли з передмістя Грозного для того, щоб скористатися «гуманітарних коридором», наданим російським військовим командуванням, і уникнути військових зіткнень, що мали місце в чеченській столиці і в селищі Гекші восени 1999 р. Заявниці безуспішно намагалися проїхати до сусідньої Республіки Інгушетії, тому що їм наказали повернутися назад. Поки вони розверталися, їхній конвой був атакований двома літаками, у результаті чого були вбиті або покалічені представники цивільного населення і кілька співробітників Червоного Хреста. Представники російських Збройних Сил заявили, що літак СУ-25 був атакований з землі з боку конвою і був змушений завдати по ньому удар у відповідь, при цьому мирне населення не могло постраждати, що, у свою чергу, суперечить обставинам та показам заявників.
Таким чином, в обох справах йдеться про збройні напади на цілі, які розглядалися як військові, але згодом виявилися цивільними, або, принаймні, про нанесення так званої «непрямої шкоди» при ураженні військових цілей. В обох випадках влада завдавала збройні удари по силах бойовиків. Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях застосував право Конвенції. Ні в одній з цих справ влада не була звинувачена у неправомірному застосуванні сили проти мирного населення або в допущенні застосування сили. Суд визнав владу відповідальною за неналежне проведення розслідування обставин загибелі цивільних осіб, адже в обох справах слідство було закрите за відсутністю складу злочину. Також в обох випадках уряд не заперечував, а скоріше визнавав свою відповідальність перед сім'ями загиблих.
Застосування норм про права людини і міжнародного гуманітарного права може привести до різних висновків про правові критерії, які можна застосувати до дій держави з придушення конфлікту. Застосовуючи до неміжнародного збройного конфлікту ті ж критерії, що й до міжнародних збройних конфліктів, або тільки ті мінімальні правові стандарти, які зафіксовані у загальній ст. 3 Женевської конвенції 1949 року і в додатковому протоколі II до Женевських конвенцій 1977 р., слід зробити висновок, що Збройним Силам надана деяка свобода у виборі застосування бойових засобів і ведення бойових дій. Зокрема, Збройні Сили мають право вражати ворожі сили і цілі будь-якими засобами за умови, що вони відповідають вимогам, відповідно до яких шкода, заподіяна цивільному населенню, не повинна бути непропорційною військовим цілям, а учасники повстанських формувань не повинні відчувати «зайвих страждань» у тому числі і в контексті відомого застереження Мартенса. І навпаки, стандарти, передбачені правами людини, значно суворіші, так як вимоги пропорційності виходять за загальні межі, визначені міжнародним гуманітарним правом, і поширюються на ворожі сили, а не тільки на так звану «непряму шкоду».
Поряд з тим, що права людини, передбачені Європейською конвенцією, застосовні до внутрішніх збройних конфліктів на території держав-учасників, Конвенція не вимагає автоматичного відступу від міжнародного гуманітарного права на користь прав людини, що займають більш високе місце та є більш важливими в ієрархії норм.
