Верховенство правосуддя: рішення ЄСПЛ по справі "Україна проти Росії (щодо Криму)"

Справа "Україна проти Росії (щодо Криму)" (https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-234982) (заяви №№ 20958/14 та 38334/18) стосувалася тверджень України про систематичні ("адміністративна практика") порушення Європейської конвенції з прав людини Російською Федерацією в Криму, починаючи з лютого 2014 року. Вона також стосувалася тверджень про систематичне переслідування українців за їхню політичну позицію та/або проукраїнську діяльність ("українські політичні в'язні"), які мали місце переважно в Криму, а також в інших частинах України або в Російській Федерації з початку 2014 року.

Український уряд стверджував, що ці порушення прав людини були частиною кампанії репресій, яка включала, зокрема, зникнення, жорстоке поводження, незаконні затримання, неможливість відмовитися від російського громадянства, придушення українських ЗМІ та української мови в школах, досудове ув'язнення в переповнених умовах, переслідування і засудження за сфабрикованими звинуваченнями без справедливого судового розгляду як репресії за будь-яку проукраїнську позицію, а також переведення з Криму до в'язниць у Росії.

25 червня 2024 р. у рішенні Великої палати у цій справі Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що це мало місце:

порушення статей 2 (право на життя), 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження), 5 (право на свободу та особисту недоторканність), 6 (право на справедливий суд), 7 (відсутність покарання без закону), 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), 9 (свобода віросповідання), 10 (свобода вираження поглядів), 11 (свобода зібрань), 14 (заборона дискримінації) та 18 (межі застосування обмежень прав) Європейської конвенції з прав людини, а також статті 1 Протоколу №1 (захист власності), статті 2 Протоколу № 1 (право на освіту) та статті 2 Протоколу № 4 (свобода пересування) до Європейської конвенції.

Суд також одноголосно постановив, що Російська Федерація не виконала своїх зобов'язань за статтею 38 (зобов'язання надати необхідні умови для розгляду справи) Конвенції.

ЄСПЛ одноголосно постановив, відповідно до статті 46 (обов'язковість та виконання рішень), що Росія повинна якнайшвидше вжити заходів для безпечного повернення відповідних ув'язнених, переведених з Криму до пенітенціарних установ, розташованих на території Російської Федерації.

Суд вважав, що у нього є достатньо доказів, зокрема, звітів міжурядових і неурядових організацій, підтверджених показаннями свідків та іншими матеріалами, щоб дійти висновку поза розумним сумнівом, що порушення були достатньо численними і взаємопов'язаними, щоб становити практику або їх систему. Більше того, очевидна відсутність ефективного розслідування цих інцидентів та/або загальне застосування заходів до всіх осіб, яких вони стосувалися, серед іншого, свідчить про те, що такі практики офіційно толерувалися російською владою.

Суд підкреслив, що така практика мала місце в контексті повномасштабного застосування російського законодавства в Криму. Така ситуація порушувала міжнародне гуманітарне право (МГП), яке передбачає зобов'язання поважати закони, що діяли на окупованій території, а в цьому випадку це було чинне українське законодавство. Підтвердивши, що МГП має братися до уваги при оцінці цієї справи, Суд встановив, що Росія поширила застосування свого законодавства на Крим всупереч Конвенції.

ЄСПЛ виявив, що в Криму існує практика карального переслідування і зловживання кримінальним законодавством, а також загальне придушення політичної опозиції російській політиці, яка була розроблена і публічно підтримується відомими представниками російської влади.

Україна має чотири міждержавні справи проти Росії, в тому числі одну спільну з Нідерландами, а також близько 7400 індивідуальних заяв, які перебувають на розгляді Суду щодо подій у Криму, на сході України та в Азовському морі, а також військових операцій Росії на території України, починаючи з 24 лютого 2022 року.

Основні факти та заяви

Ця міждержавна справа стосувалася переважно подій у Криму, який включає Автономну Республіку Крим ("АРК") та місто Севастополь.

Уряд України стверджував, що Російська Федерація несе відповідальність за систематичні ("адміністративна практика") порушення прав людини, передбачених Конвенцією, починаючи з 27 лютого 2014 року - дати, коли, за його твердженням, Росія здійснила екстериторіальну юрисдикцію над Кримом. Уряд України стверджував, що ці порушення були частиною великої, взаємопов'язаної кампанії політичних репресій, спрямованої на придушення будь-якої опозиції.

Заява 20958/14 конкретно стосувалася наступних скарг: насильницькі зникнення та відсутність ефективного розслідування; жорстоке поводження та незаконне тримання під вартою; поширення дії російського законодавства на Крим, внаслідок чого з 27 лютого 2014 року суди в Криму не можуть вважатися такими, що "створені на підставі закону" у розумінні Європейської конвенції; неможливість відмовитися від російського громадянства та обшуки приватних помешкань; переслідування та залякування релігійних лідерів, які не сповідують російську православну віру, свавільні обшуки релігійних споруд та конфіскація релігійного майна; придушення неросійських засобів масової інформації; заборона публічних зібрань і проявів підтримки України або кримськотатарської громади, а також залякування і свавільні затримання організаторів демонстрацій; експропріація без компенсації майна у цивільних осіб і приватних підприємств; придушення української мови в школах та утиски україномовних дітей у школах; обмеження свободи пересування між Кримом і материковою частиною України внаслідок фактичного перетворення (Росією) адміністративного розмежування на кордон (між Росією та Україною); а також переслідування та дискримінація кримських татар.

У заяві № 38334/18 Уряд України скаржився на різні випадки незаконного позбавлення волі, переслідування, жорстокого поводження та засудження українців за їхню політичну позицію та/або проукраїнську діяльність у Криму з початку 2014 року. Вони стверджували, що "після окупації" місцева влада в Криму використовувала російське законодавство про боротьбу з екстремізмом, сепаратизмом і тероризмом для затримання кримськотатарських і українських активістів. Крім того, низка українців були захоплені російськими маріонетками так званими "Луганською народною республікою" та "Донецькою народною республікою" і передані російській владі для кримінального переслідування. Деякі українці були заманені російською владою до Росії, на підконтрольну Росії територію або Білорусь, або в'їхали до Росії з різними законними цілями, а потім були затримані, піддані тортурам для отримання зізнань і засуджені російськими судами за вчинення сфабрикованих злочинів. За твердженням Уряду-заявника, ці особи були "політичними в'язнями" і налічували щонайменше 71 особу у червні 2018 року та 203 особи у грудні 2022 року. Уряд України стверджував, що порушення щодо цих "українських політичних в'язнів" зрештою були спрямовані на залякування українців та придушення будь-якої політичної опозиції до російської політики.

Деякі скарги, порушені в обох заявах, збігалися (щодо системи відмови від російського громадянства та переведення ув'язнених з Криму на територію Російської Федерації), а інші стосувалися одних і тих самих подій або осіб.

В обох заявах Уряд України послався на низку осіб та свідчення свідків, щоб проілюструвати стверджувану систему порушень. Серед цих осіб були, зокрема, українські військовослужбовці, проукраїнські активісти та активісти Євромайдану, протестувальники, журналісти, письменники, кінорежисер (Олег Сенцов), релігійні діячі (зокрема, митрополит Сімферопольський і Кримський Православної Церкви України Климент), священики, кримські татари та мусульмани, які проживають у Криму. Уряд також посилався на міжурядові доповіді (зокрема, доповідь Управління Верховного комісара ООН з прав людини за 2017 рік - "Доповідь УВКПЛ за 2017 рік" та доповідь Комісара Ради Європи з прав людини за 2023 рік під назвою "Боротьба кримських татар за права людини"), доповіді неурядових організацій, інші міжнародні матеріали та документи, надані українською владою.

У своїх письмових заявах Уряд РФ або заперечував твердження про систематичність порушень, які, на його думку, були розпливчастими та необґрунтованими, а правові засоби захисту на національному рівні майже не використовувалися, або взагалі не надав жодних доказів чи інформації, незважаючи на запити Суду з цього приводу. Що стосується скарг на судову систему в Криму з 27 лютого 2014 року, то вони посилалися на відповідні закони та правові акти, на підставі яких Крим був прийнятий, згідно з російським законодавством, до складу Російської Федерації як суб'єкт Російської Федерації. Вони, зокрема, визначили так званий "Договір про приєднання", підписаний 18 березня 2014 року, коли "Республіка Крим" і місто Севастополь стали частиною Росії, федеральні закони, Конституцію та відповідне законодавство і статутні положення Російської Федерації. Тому Уряд РФ стверджував, що будь-які вжиті заходи є невід'ємною частиною правової системи Росії, яка повністю відповідає Європейській конвенції. Що стосується системи відмови від російського громадянства, вони стверджували, що існує чітка і обґрунтована процедура відмови.

В обох заявах Уряд України посилався на статті 3, 5, 6, 8, 10 та 11. У заяві № 20958/14 він також скаржився за статтями 2, 9 і 14, а також статтею 1 Протоколу № 1, статтею 2 Протоколу № 1 і статтею 2 Протоколу № 4. У заяві № 38334/18 також посилалися на статті 7 і 18.

Процедура та склад Суду

У 2018 році заява № 20958/14 об’єднала дві заяви, поданих 13 березня 2014 року та 26 серпня 2015 року відповідно. Заяву № 38334/18 було подано 10 серпня 2018 року.

7 травня 2018 року палата, яка розглядала заяву № 20958/14, відмовилася від юрисдикції на користь Великої Палати.

У рішенні від 16 грудня 2020 року Суд визнав заяву № 20958/14 частково прийнятною. ЄСПЛ також вирішив повідомити Уряд Росії про скаргу в цій заяві щодо передбачуваного переміщення українських "засуджених" з Криму на територію Росії. Крім того, з огляду на те, що ця скарга перетинається із заявою № 38334/18, яка стосується "українських політичних в'язнів", він вирішив об'єднати останню заяву з першою і повідомити про це Уряд Росії.

У справі було проведено два слухання, 11 вересня 2019 року та 13 грудня 2023 року. На першому слуханні Суд розглянув питання прийнятності заяви № 20958/14, а на другому - по суті скарг, які вже були визнані прийнятними, а також питання прийнятності та суті заяви "Українські політичні в'язні" (№ 38334/18) та скарги щодо передачі "засуджених" (обидві заяви).

Рішення було винесено Великою палатою у складі 17 суддів: Сіофра О'Лірі (Ірландія), голова, Жорж Раварані (Люксембург), Марко Бошняк (Словенія), Габріеле Куцко-Стадльмайєр (Австрія), Пере Пастор Віланова (Андорра), Арнфінн Бордсен (Норвегія), Кшиштоф Войтичек (Польща), Фаріс Вехабович (Боснія і Герцеговина), Стефані Муру-Вікстрем (Монако), Тім Айке (Велика Британія), Латіф Гусейнов (Азербайджан), Йован Ілієвскі (Північна Македонія), Джільберто Фелічі (Сан-Марино), Ерік Веннерстрем (Швеція), Іоанніс Ктістакіс (Греція), Діана Сарку (Республіка Молдова), Микола Гнатовський (Україна), а також Сьорен Пребенсен, заступник Секретаря Великої палати.

Матеріал підготовлений на основі прес-релізу ЄСПЛ (https://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-7981802-11134245).

Наталія Хендель для «Українського права»