Національна безпека і практика Європейського суду з прав людини
Звіт «Національна безпека і практика Європейського суду з прав людини» був підготовлений Відділом по проведенню досліджень Ради Європи. У Звіті розглядається питання національної безпеки і практики Європейського суду з прав людини.
Держави визнають, а деякі - навіть широкі, дискреційні повноваження у тому, що стосується оцінки загрози національній безпеці та вибору заходів для боротьби з нею. Тим не менш, на цей час Суд має тенденцію вимагати від національних органів, щоб вони переконалися у тому, що в конкретній справі існування загрози було розумно обґрунтовано («Яновец та інші проти Росії» [ВП] [Janowiec et autres c. Russie] [GC], «Костянтин Маркін проти Росії» [Konstantin Markin c. Russie] ...).
Що стосується якості закону, Суд, протягом деякого часу, розробив стосовно цього питання певні стандарти («Мейлоун проти Сполученого Королівства» [Malone c. Royaume-Uni]; «Крюслен проти Франції» [Kruslin c. France]; «Хювік проти Франції» [Huvig c. France]; «Копп проти Швейцарії» [Kopp c. Suisse]; «Аманн проти Швейцарії» [Amann c. Suisse]). Крім того, Суд ретельно контролює як необхідність втручання, так і його відповідність переслідуваній легітимній меті, в даному випадку інтереси національної безпеки.
У справах, пов'язаних з питаннями національної безпеки, Держави більше не користуються широкими межами розсуду. У деяких випадках, свобода дій обмежена самою природою статті 3 («Чаха проти Сполученого Королівства» [Chahal c. Royaume-Uni]). В інших сферах, Суд значно обмежив свободу Держав, наприклад, що стосується статті 6, коли розглядалося питання можливого існування заходів, які менше завдають шкоди свободам людини («Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» [Van Mechelen et autres c. Pays-Bas]), або вимога про необхідність незалежності судів («Інка проти Туреччини» [Incal c. Turquie]). Суд також обмежив межі розсуду в деяких сферах, таких як право на свободу вираження поглядів в армії («Грігорьядес проти Греції» [Grigoriades c. Grèce]; «Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррайхс і Губи проти Австрії» [Vereinigung Demokratischer Soldaten Österreichset Gübi c. Autriche]) або приватного життя військовослужбовців («Люстіг-Прин і Беккета проти Сполученого Королівства» [Lustig-PreanetBeckett c. Royaume-Uni]; «Сміт і Грейді проти Сполученого Королівства» [Smith et Grady c. Royaume-Uni]; «Костянтин Маркін проти Росії « [Konstantin Markin c. Russie]), в порівнянні з тими, якими Держави мали раніше ( «Хадіанастасіу проти Греції»[Hadjianastassiou c. Grèce]).
Звертаючись безпосередньо до справ, які стосуються випадків прихованого спостереження, Суд стає більш гнучким при визначенні статусу жертви. Що стосується умови, що втручання повинно бути «передбачено законом», Суд вважає, що закон, доступний і передбачуваний, повинен бути досить детальним. Суд, зокрема, наполягає на гарантіях, які повинні регулювати заходи спостереження і зберігання інформації. Що стосується умови необхідності в демократичному суспільстві, Суд знаходить баланс між інтересом Держави-відповідача захищати національну безпеку і серйозністю втручання в право заявника на повагу до приватного життя, надзвичайною необхідністю. Це означає, що повинні існувати адекватні та ефективні гарантії проти зловживань, дієвий контроль, який зазвичай повинен забезпечуватися судовою системою, як останньою інстанцією або, принаймні, незалежними наглядовими органами («Клас та інші проти Німеччини» [Klassetautres c. Allemagne]).
У разі «викриття порушення» («whistleblower»), пов'язаного з прихованим незаконним наглядом («Букур і Тома проти Румунії» [BucuretToma c. Roumanie]), Суд постановив, що права громадянського суспільства були прямо порушені оприлюдненою інформацією, так як тепер кожен міг думати, що він може піддатися прослуховуванню його телефонних розмов. Крім того, що ця інформація стосувалася зловживань демократичними основами Держави, в ній йшлося про дуже важливі питання, що випливають з політичних дебатів, про які суспільство мало законне право бути поінформованим. Таким чином, необхідно було встановити, чи перевищував інтерес збереження конфіденційності інформації, громадський інтерес бути обізнаними про незаконні перехоплення комунікацій.
Можливість Держави посилатися на міркування державної безпеки, як виправдання зменшення захисту, що надається в області прав людини, неминуче викликає стурбованість, так як ризик зловживання не може бути повністю виключений. Національна безпека часто згадується в контексті загрози тероризму, і в суспільстві, яке пережило 11 вересня 2001 року, розвивається (і має достатню підтримку населенням), щоб узаконити різні обмеження деяких прав. Звичайно, дуже складні форми шпигунства і тероризму, які сьогодні загрожують демократичному суспільству, вимагають від Держав прийняття ефективних заходів захисту, проте Держави не можуть приймати будь-які заходи під приводом такої боротьби.
Таким чином, мова йде про оцінку національної безпеки, як причини для використання державами надзвичайних повноважень, що дозволяють обмежувати звичайний захист фундаментальних прав.
У 2-му параграфі статей 8, 10 та 11 Європейської конвенції з прав людини національна безпека згадується в якості однієї з «легітимних цілей», що на перший погляд вимагає обмеження прав людини.
Однак це поняття нечітко визначено і, можна сказати, навіть деякою мірою є незрозумілим. Європейська комісія з прав людини також вважає, що вона не могла дати вичерпне визначення, надаючи, таким чином, йому деяку ступінь еластичності і, отже, гнучкості, що знайшло відображення в межах розсуду, який мають Держави в цій сфері.
Якщо не надається можливим визначити межі, європейське законодавство дозволяє включити перелік в поняття національної безпеки. Захист безпеки Держави і конституційного демократичного порядку представляє собою заходи проти шпигунства, тероризму, схвалення тероризму, сепаратизму, підбурювання до порушення військової дисципліни. Таким чином, національна безпека не може бути поясненням порушень прав людини, якщо такі порушення є суттєвими та не засновані на необхідності фактичного вирішення питань національної безпеки. У будь-якому разі за наявності порушень прав людини є можливість звернутися за захистом до Суду.
