Генеза концепції екоциду в національному та міжнародному праві

Тимур Короткий, голова ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень», провідний науковий співробітник Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», к.ю.н., доцент

Наталія Хендель, експертка з міжнародного гуманітарного права ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень», провідний науковий співробітник Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», к.ю.н., доцентка

Христина Борщук, експертка з міжнародного гуманітарного права ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень»

Термін «екоцид» (від грец. oikos – дім, середовище існування, та лат. caedere – вбивати) у найзагальнішому значенні використовується для позначення масштабного знищення або заподіяння серйозної, тривалої чи незворотної шкоди довкіллю. У національному праві України відповідне діяння криміналізовано статтею 441 Кримінального кодексу України, яка визначає екоцид як масове знищення рослинного чи тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, здатних спричинити екологічну катастрофу.

Водночас у міжнародному праві термін «екоцид» наразі не має усталеного універсального нормативного визначення. Його зміст формується у межах кількох взаємопов’язаних дискурсів – політичного, екологічного, міжнародно-правового та кримінально-правового. У науковій та експертній літературі він часто використовується для характеристики діянь, що спричиняють широкомасштабну, довготривалу та серйозну шкоду довкіллю, що корелює з підходами міжнародного гуманітарного права щодо захисту довкілля під час війни.

У практичному вимірі до прикладів екоциду зазвичай відносять застосування дефоліантів та масову вирубку лісів під час війни у В’єтнамі, масштабну деградацію лісових екосистем в Індонезії, аварію на Чорнобильській АЕС, знищення тропічних лісів Амазонії, підрив російськими збройними силами греблі Каховської ГЕС, а також сукупні негативні екологічні наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України.

Історично концепція «екоциду» як окремої правової категорії сформувалася у 1960–1970-х роках у контексті війни у В’єтнамі у зв’язку з масовим застосуванням дефоліантів та значним руйнуванням природного середовища. Подальший розвиток цієї концепції був пов’язаний із ініціативами щодо запровадження відповідальності відповідальності за екоцид як щодо держав, так і у формі кримінальної відповідальності фізичних осіб – як у національних правових системах, так і на міжнародному рівні, зокрема у контексті дискусій щодо можливого включення екоциду до переліку міжнародних злочинів.

Ці події та екологізація міжнародних відносин у 1970-роках призвели до ухвалення Конвенції про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (ENMOD) та закріпленню у Додатковому протоколі до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, від 8 червня 1977 року (Протокол І) заборони застосовувати методи або засоби ведення військових дій, які мають на меті завдати або, як можна очікувати, завдадуть широкої, довгочасної і серйозної шкоди природному середовищу (ст. 35(3), фактично один з принципів міжнародного гуманітарного права щодо ведення військових дій, та ст. 55(1)). Аналогічні норми містяться у звичаєвому міжнародному гуманітарному праві (Норми 43, 44, 45).

На розвиток норм міжнародного гуманітарного права щодо захисту довкілля Міжнародний комітет Червоного Хреста у 2020 році підготував практичний посібник для сторін збройних конфліктів (як держав, так і недержавних акторів) – Керівні принципи (Guidelines) Міжнародного Комітету Червоного Хреста (ICRC) щодо захисту природного середовища в збройних конфліктах (Guidelines on the Protection of the Natural Environment in Armed Conflict).

Крім того, Комісія міжнародного права ООН у 2022 році за результатами другого читання ухвалила 27 проєктних принципів щодо захисту довкілля у зв’язку зі збройними конфліктами (Draft Principles on Protection of the Environment in Relation to Armed Conflicts, або PERAC) разом із преамбулою та докладними коментарями, що відображають сучасні підходи до систематизації та прогресивного розвитку відповідних норм міжнародного права.

У Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 року до воєнних злочинів віднесено, зокрема, «умисне вчинення нападу з усвідомленням того, що такий напад призведе до… масштабної, довготривалої та серйозної шкоди навколишньому природному середовищу, яка буде явно надмірною в порівнянні з конкретною та безпосередньо очікуваною загальною військовою перевагою» (ст. 8(2)(b)(iv)).

Таким чином, у міжнародному гуманітарному та міжнародному кримінальному праві сформовано комплексну заборону та криміналізацію застосування методів і засобів ведення війни, що спричиняють або можуть спричинити шкоду довкіллю, яка відповідає критеріям «широкомасштабної, довготривалої та серйозної». Ці критерії виступають ключовими пороговими елементами відповідальності, хоча їх тлумачення в різних інструментах міжнародного права не є повністю уніфікованим і передбачає певну варіативність.

Водночас термін «екоцид» у зазначених міжнародно-правових актах не використовується, що свідчить про збереження концептуального розриву між позитивним правом, яке оперує категоріями порогової екологічної шкоди, та доктринальними підходами, спрямованими на виокремлення екоциду як самостійного міжнародного злочину.

Екоцид також може бути способом вчинення геноциду у вигляді навмисного «створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її» (ст. ІІ (с)) Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року.

Водночас на сучасному етапі активізувалися ініціативи, спрямовані на формалізацію екоциду як самостійного міжнародного злочину. Зокрема, міжнародна ініціатива Stop Ecocide International послідовно просуває ідею доповнення Римського статуту Міжнародного кримінального суду п’ятим злочином – «екоцидом».

У цьому контексті Незалежна експертна група з розробки юридичного визначення екоциду, створена за підтримки Stop Ecocide, запропонувала внести зміни до преамбули Римського статуту МКС з метою відображення зростаючого занепокоєння щодо деградації довкілля та його взаємозв’язку з природними й соціальними системами. Запропонований підхід спрямований на формування нормативного підґрунтя для закріплення екоциду як окремого складу міжнародного злочину.

Варто зазначити, що відповідні формулювання спираються на практику Міжнародного суду ООН, зокрема на Консультативний висновок щодо законності загрози застосування або застосування ядерної зброї від 8 липня 1996 року, у якому Суд підкреслив, що «навколишнє середовище щодня перебуває під загрозою», а також наголосив, що воно є не абстрактною категорією, а «життєвим простором, якістю життя та самим здоров’ям людей, включно з майбутніми поколіннями». Суд також підтвердив існування загального обов’язку держав забезпечувати захист довкілля як складової міжнародного права.

Незалежною експертною групою запропоновано визначення екоциду як «незаконних або безглуздих дій, вчинених із усвідомленням значної ймовірності заподіяння цими діями серйозної, широкомасштабної або довготривалої шкоди навколишньому середовищу». При цьому концепція екоциду в запропонованому вигляді обмежується ситуаціями, що виникають поза збройним конфліктом, що відрізняє її від чинних положень міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права, але свідчить про прагнення до розширення меж міжнародної криміналізації найбільш небезпечних екологічних посягань.

Експертна група рекомендує включити екоцид у вигляді окремої статті 8-ter Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Структурно запропоноване визначення побудоване за моделлю статті 7 «Злочини проти людяності» Римського статуту МКС: у першому пункті сформульовано загальну характеристику діяння, тоді як у другому конкретизовано його основні елементи.

Низка положень запропонованого визначення спирається на вже існуючі норми Римського статуту МКС, зокрема статтю 8(2)(b)(iv), що криміналізує завдання шкоди природному середовищу у контексті воєнних злочинів. Йдеться, зокрема, про використання критеріїв «широкомасштабної», «довготривалої» та «серйозної» шкоди, а також про закріплення підходу, за яким підставою для відповідальності може бути не лише фактичне заподіяння шкоди, але й створення значного ризику її настання. (Independent Expert Panel for the Legal Definition of Ecocide. (2021, June). Commentary and core text. Stop Ecocide Foundation).

Таким чином, запропоноване визначення екоциду поєднує елементи вже усталеної міжнародно-правової практики з інноваційним підходом до розширення меж міжнародної кримінальної відповідальності, спрямованим на адекватне реагування на сучасні глобальні екологічні виклики.

Екоцид вже криміналізовано на національному рівні в окремих державах, при цьому простежується усталена тенденція до розширення кримінальної відповідальності за діяння, що за своїми ознаками відповідають цьому явищу. Паралельно на рівні Європейського Союзу відбувається суттєве посилення кримінально-правового захисту довкілля.

Зокрема, у листопаді 2023 року за результатами міжінституційних переговорів між Європейським парламентом та Радою ЄС було досягнуто попередньої політичної домовленості щодо оновлення правового регулювання у цій сфері. Подальшим кроком стало ухвалення Директиви (ЄС) 2024/1203 від 11 квітня 2024 року, відповідно до якої держави-члени зобов’язані протягом двох років (до 21 травня 2026 року) імплементувати у національне законодавство положення про кримінальну відповідальність за заподіяння значної шкоди довкіллю, вчиненої умисно або внаслідок грубої необережності, що за своїми характеристиками є «співмірною з екоцидом».

Уперше на рівні права ЄС запроваджується категорія кваліфікованих екологічних злочинів, що охоплюють діяння, які спричиняють незворотну або довготривалу та широкомасштабну шкоду екосистемам. Директива також встановлює мінімальні стандарти санкцій, зокрема передбачає покарання у вигляді позбавлення волі строком до 8–10 років для фізичних осіб, а також значні штрафи для юридичних осіб, що можуть сягати до 5 % їхнього обороту (https://eur-lex.europa.eu/eli/dir/2024/1203/oj/eng)

Таким чином, розвиток права Європейського Союзу у цій сфері демонструє поступове зближення регуляторних підходів із концепцією екоциду, навіть за відсутності формального закріплення цього терміна, та відображає загальну тенденцію до посилення кримінально-правових механізмів захисту довкілля на європейському рівні.

На національному рівні кримінальна відповідальність за екоцид встановлена більш ніж у десяти державах світу, що свідчить про поступове формування відповідного напряму кримінально-правової політики. Одним із перших прикладів запровадження такої відповідальності є В’єтнам, де у 1990 році було криміналізовано екоцид у відповідь на масштабні екологічні наслідки застосування армією США дефоліантів, зокрема «Agent Orange», під час війни у В’єтнамі. Масове хімічне ураження призвело до знищення мільйонів гектарів лісів і тривалого забруднення екосистем, що зумовило необхідність нормативної фіксації відповідного виду злочинної поведінки та стало підґрунтям для включення терміна «екоцид» до національного законодавства (Greene, A. (2019). The campaign to make ecocide an international crime: Quixotic quest or moral imperative? Fordham Environmental Law Review, 30(3), Article 1.).

Подальший етап поширення криміналізації екоциду пов’язаний із пострадянськими державами, де відповідні положення були імплементовані переважно на основі статті 433 Модельного кримінального кодексу для держав-учасниць СНД 1996 року. Зокрема, відповідні норми були включені до кримінальних кодексів України (2001), Білорусі (1999), Вірменії (2003), Грузії (1999), Казахстану (1997), Киргизстану (1997), Молдови (2002) та РФ (1996), Таджикистану (1998).

Ідейним підґрунтям такого підходу стали розробки ООН щодо проєкту Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, а також постчорнобильський контекст, який суттєво вплинув на усвідомлення масштабів екологічних ризиків. Водночас, попри формальну криміналізацію, практика застосування відповідних норм до 2022 року залишалася вкрай обмеженою або фактично відсутньою.

Окремий шлях розвитку криміналізації екоциду демонструє Еквадор, який у 2008 році став першою державою у світі, що закріпила на конституційному рівні концепцію прав природи (Rights of Pachamama). Подальше законодавче посилення відповідальності за екологічні правопорушення (зокрема у 2014 році) було зумовлене, серед іншого, тривалими судовими спорами між корінними народами та нафтовими компаніями (зокрема, у відомій справі Chevron/Texaco), пов’язаними із масштабним забрудненням екосистем Амазонки. (https://ecojurisprudence.org/initiatives/ecuador-penal-code/ + https://centerforearthethics.org/blog/changing-paradigms-protecting-nature-ecocide-in-international-law/ )

Таким чином, аналіз національних підходів свідчить про наявність різних моделей криміналізації екоциду від формального закріплення відповідного складу злочину до розвитку суміжних категорій тяжких екологічних правопорушень. Водночас загальною тенденцією є поступове посилення кримінально-правового захисту довкілля та зближення національних правових систем із концепцією екоциду як потенційного міжнародного злочину.

У Кримінальному кодексі України передбачено окремий склад злочину екоцид, закріплений у статті 441, відповідно до якої ним визнається «масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». За вчинення цього злочину встановлено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

На доктринальному рівні зміст цієї норми деталізується у коментарях до Кримінального кодексу України. Зокрема, під «іншими діями» пропонується розуміти будь-які інший шкідливий вплив на довкілля, включаючи заподіяння шкоди не лише рослинному та тваринному світу, атмосфері чи водним ресурсам, але й іншим природним об’єктам (зокрема, землі та її надрам), а також навколишньому природному середовищу в цілому (наприклад, руйнування озонового шару). Водночас спільною ознакою всіх зазначених діянь є їх здатність спричинити екологічну катастрофу, що має принципове значення для відмежування екоциду від інших злочинів проти довкілля, передбачених статтями 236–254 КК України.

Хоча законодавство України не містить нормативного визначення поняття «екологічна катастрофа». Зокрема, екологічна катастрофа характеризується як настання особливо тяжких наслідків, які можуть оцінюватися з урахуванням: площі негативних екологічних змін; істотне обмеження або повне виключення можливості життєдіяльності та ведення господарської діяльності; існування флори і фауни; тривалість або незворотність негативних змін у природному середовищі; руйнування екосистемних зв’язків, зокрема зникнення окремих видів або суттєві зміни біологічних процесів, що мають значення для функціонування екосистеми в цілому (Науково‑практичний коментар до Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. коментар до ст. 441 (екоцид)).

З огляду на відсутність легального визначення, одним із підходів до тлумачення категорії «екологічна катастрофа» може бути використання критеріїв «широкомасштабної, довготривалої та серйозної шкоди», закріплених у міжнародному гуманітарному праві, зокрема у ДП І та Конвенції ENMOD 1976 року.

Станом на кінець квітня 2026 року органи прокуратури України здійснюють процесуальне керівництво у 275 кримінальних провадженнях щодо майже 500 епізодів, кваліфікованих за статтею 438 КК України («Воєнні злочини»). Структурний аналіз завданої шкоди свідчить, що основну частку становлять удари по цивільній та критичній інфраструктурі (56 %), знищення природних ресурсів (32 %), а також створення техногенних загроз, зокрема внаслідок обстрілів російськими збройними силами дамб, атомних електростанцій та інших ядерних об’єктів. На сьогодні вже ухвалено окремі судові вироки, зокрема у справах, пов’язаних із підривом Північнокримського каналу та розграбуванням біосферного заповідника «Асканія-Нова».

Водночас окремий напрям становить розслідування злочину екоциду: органами досудового розслідування здійснюється провадження у 11 кримінальних справах за статтею 441 КК України. Із них два провадження — щодо обстрілів ядерної установки «Джерело нейтронів» Харківського фізико-технічного інституту та підриву дамби Оскільського водосховища — вже скеровано до суду (Національний і міжнародний виміри екоциду й перспективи притягнення держави-агресора до відповідальності: у Верховному Суді обговорили шляхи досягнення справедливості для довкілля).

Зазначена практика свідчить про поступове формування національної правозастосовної моделі кваліфікації найбільш тяжких посягань на довкілля в умовах збройного конфлікту, а також про прагнення інтегрувати екологічний вимір у систему переслідування міжнародних злочинів.

Публікація створена ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» в межах проєкту «Справедливість для довкілля: міжнародний вимір впливу агресії Росії проти України на довкілля», за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.