Значення Організації Об’єднаних Націй у створені держави Ізраїль
На своїй другій черговий сесії 29 листопада 1947 року, після інтенсивних двомісячних дебатів Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 181 (II), яка схвалила з невеликими змінами План розділу на основі економічного союзу в тому вигляді, в якому він був запропонований більшістю членів Спеціальної комісії з питань Палестини. План розділу - докладний документ з чотирьох частин, який додавався до резолюції, та передбачав припинення мандата Великобританії, поступове виведення британських збройних сил і визначення кордонів між двома державами і Єрусалимом.
Планом передбачалося:
- створення арабської і єврейської держав не пізніше 1 жовтня 1948 року;
- розділ Палестини на вісім частин: три були передані арабській державі і три - єврейській, а місто Яффа утворив арабський анклав на єврейській території;
- для Єрусалиму, восьмої частини, передбачений міжнародний режим і управління Радою з опіки Організації Об'єднаних Націй.
У плані також передбачалися заходи, які необхідно було прийняти до надання незалежності. Ці заходи стосувалися громадянства, транзиту, економічного союзу і декларації, з якої мало виступити тимчасовий уряд кожного з пропонованих держав щодо доступу до святих місць і щодо релігійних прав і прав меншин. У своїй резолюції 181 (II) Асамблея також заснувала Палестинську комісію Організації Об'єднаних Націй для здійснення своїх рекомендацій і запропонувала Раді Безпеки вжити необхідних заходів для виконання Плану розділу.
Єврейське агентство визнало резолюцію, незважаючи на свою незадоволеність з таких питань, як єврейська еміграція з Європи і територіальні кордони, встановлені для пропонованої єврейської держави. Палестинські араби і арабські держави не погодилися з цим планом на тій підставі, що він порушував положення Статуту Організації Об'єднаних Націй, які надають народам право самим визначати свою власну долю. Вони заявили про те, що Асамблея схвалила цей план в умовах, які не гідні Організації Об'єднаних Націй, і що араби Палестини будуть виступати проти будь-якого плану, який передбачає розчленування, сегрегацію або розділ їхньої країни або який надає меншині особливий статус і преференційні права.
Після прийняття резолюції 181 (II) в Палестині почалися спалахи насильства. У зв'язку з погіршенням ситуації Рада Безпеки скликала спеціальну сесію Генеральної Асамблеї, яка проходила з 16 квітня по 14 травня 1948 року. 17 квітня Рада Безпеки закликала до припинення в Палестині всіх військових і напіввійськових дій, а 23-го квітня вона заснувала Комісію з перемир'я для спостереження і надання допомоги в справі припинення вогню. Зі свого боку, Генеральна Асамблея звільнила Палестинську комісію від її обов'язків і постановила призначити посередника, уповноваженого сприяти мирному врегулюванню у співпраці з Комісією по перемир'ю. 20 травня граф Фолке Бернадотт, президент шведського Червоного Хреста, був обраний Посередником Організації Об'єднаних Націй.
Резолюція 194 (III) Генеральної Асамблеї: право на повернення
На своїй третій черговій сесії 11 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея прийняла резолюцію 194 (III), у якій визначалися шляхи вирішення палестинської проблеми. Слідуючи пропозиціям, що містялися в доповіді, підготовленій графом Бернадоттом для врегулювання все більш непередбачуваної ситуації, що складалася в Палестині, Асамблея заявила про те, що:
- біженцям, які бажають повернутися до своїх осель і мирного життя зі своїми сусідами, така можливість повинна бути надана в найкоротший строк;
- ті біженці, які вирішать не повертатися, повинні отримати компенсацію за своє майно.
Асамблея також закликала до демілітаризації і інтернаціоналізації Єрусалиму, а також до захисту Святих місць Палестини і до вільного доступу до них. У резолюції 194 (III) також передбачалося створення Погоджувальної комісії Організації Об'єднаних Націй по Палестині в складі трьох держав-членів. Ця Комісія повинна була взяти на себе функції Посередника Організації Об'єднаних Націй в тій мірі, в якій вона вважатиме це за необхідне. Їй було доручено надавати сторонам сприяння у досягненні остаточного врегулювання по всіх невирішених питань, і сприяти репатріації, розселення та економічної і соціальної реабілітації біженців. Згодом Асамблея обрала Францію, Туреччину і Сполучені Штати Америки в якості членів Погоджувальної комісії.
Погоджувальна комісія намагалася вирішити три основні проблеми: проблему розміру територій, проблему біженців і проблему статусу Єрусалиму. Через сепаратні переговори з арабськими державами (Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією) і Ізраїлем на конференції в Лозанні в квітні 1949 року вона домоглася підписання кожної зі сторін протоколу, в якому висловлювалася згода на використання кордону, встановлена в резолюції про розподіл, в якості основи для обговорення. Однак в 1949 році засідання Комісії завершилися безрезультатно, оскільки арабські держави наполягали на поверненні біженців в якості першого кроку, а Ізраїль наполягав на тому, щоб в першу чергу було вирішено територіальний питання.
Подальші спроби Комісії забезпечити повернення палестинців і встановити міжнародний режим для Єрусалиму також виявилися безуспішними. З 1951 року Комісія намагається домогтися повного розблокування банківських рахунків, що належать арабським біженцям і заблокованих в Ізраїлі. У 1964 році вона завершила ідентифікацію власності арабських біженців, а потім склала і вела списки такої власності. У періодичних доповідях, які подавалися Генеральній Асамблеї з 1952 року, Комісія неодноразово наголошувала, що її зусилля щодо сприяння здійсненню резолюції 194 (III) залежать від істотних змін в позиціях сторін. Положення цієї резолюції, що стосуються права палестинських біженців на повернення, підтверджувалися Асамблеєю фактично щороку починаючи з 1948 року.
11 травня 1949 року Ізраїль став членом Організації Об'єднаних Націй. Беручи Ізраїль в члени Організації, Генеральна Асамблея особливо відзначила заяви і роз'яснення, що стосувалися виконання резолюцій 181 (II) і 194 (III), з якими представник уряду Ізраїлю виступив в Спеціальному комітеті з політичних питань. Ці заяви і роз'яснення, зокрема, стосувалися міжнародного режиму, передбаченого для Єрусалиму, проблеми арабських біженців та кордонів.
«Отримавши доповідь Ради Безпеки з питання про заяву Ізраїлю про прийняття його в члени Організації Об'єднаних Націй,
беручи до уваги, що, на думку Ради Безпеки, Ізраїль є миролюбною державою, здатною і бажаючою виконувати зобов'язання, що містяться в Статуті,
беручи до уваги, що Рада Безпеки рекомендувала Генеральній Асамблеї прийняти Ізраїль в число членів Організації Об'єднаних Націй,
беручи до уваги далі декларацію Держави Ізраїль про те, що вона "беззастережно приймає на себе зобов'язання, передбачені Статутом Організації Об'єднаних Націй, і зобов'язується виконувати їх з того дня, як вона стане членом Організації Об'єднаних Націй",
посилаючись на свої резолюції від 29 листопада 1947 роки і 11 грудня 1948 року і беручи до уваги заяви і роз'яснення, з якими представник уряду Ізраїлю виступив в Спеціальному комітеті з політичних питань щодо виконання зазначених резолюцій,
Генеральна Асамблея,
діючи в порядку виконання функцій, покладених на неї статтею 4 Статуту та правилом 125 її правил процедури,
1. вирішує, що Ізраїль є миролюбною державою, яка бере на себе зобов'язання, передбачені в Статуті, і яка може і бажає ці зобов'язання виконувати;
2. постановляє прийняти Ізраїль в число членів Організації Об'єднаних Націй».
