Конституційність заяв України щодо визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду
У тематичному огляді, який підготовила GRC, розглядається проблематика конституційності заяв України щодо визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду. У 2001 році Конституційний Суд України встановив, що ратифікація Римського статуту суперечить Конституції України. Такий висновок був мотивований тим, що процес прийнятності справ до розгляду Міжнародним кримінальним судом, зокрема принцип компліментарності, суперечить положенням статті 124 Конституції України. Річ у тім, що відповідно до положень цієї статті «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами» і «делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються». Однак згідно з вимогами положень Римського статуту щодо принципу комплементарності Міжнародний кримінальний суд приймає справи лише за відсутності розслідувань з боку держави, або якщо вона не бажає чи не має змоги забезпечити сумлінне розслідування або притягнення до відповідальності суб’єктів певних злочинів. Ці положення слугували підставою для висновку Конституційного Суду, що Міжнародний кримінальний суд може здійснювати свої повноваження та виконувати свої функції на території України, якщо відповідне рішення буде ухвалене. А такої можливості (згідно з висновком Конституційного Суду) не було передбачено Конституцією України. Отже, відповідно до висновку Конституційного Суду ратифікація Римського статуту не відповідає Конституції України.
Після подій, що розгорнулися під час Євромайдану та на Сході, Україна двічі «заявила» про те, що вона визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Внаслідок Заяв України Міжнародний кримінальний суд отримав юрисдикцію щодо злочинних діянь, передбачених Римським статутом, які були скоєні на її території чи її громадянами. Слід зазначити, що Заява – це передумова визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду, вона не спричинює ні автоматичного «відчуження» юрисдикції щодо ситуації в державі на користь Суду, ні автоматичного запровадження такої юрисдикції. Таким чином, Суд може здійснювати свою юрисдикцію, лише якщо ухвалить таке рішення.
За поточних обставин може виникнути сумнів щодо того, чи відповідають Заяви України висновку Конституційного суду. Виникають питання щодо комплементарності і можливості застосування цього принципу, враховуючи положення статті 124 Конституції України, – як і в разі можливої ратифікації Римського статуту. Міжнародний кримінальний суд, ухваливши відповідне рішення, міг би здійснювати свою юрисдикцію щодо ситуацій в Україні без обмежень у часі на підставі її Заяв. У цьому контексті принцип комплементарності застосовується аналогічним чином. Заяви України, так само як і ратифікація Римського статуту, передбачають надання дозволу Міжнародному кримінальному суду здійснювати свою юрисдикцію на її території, і він може здійснювати такі повноваження, якщо Україна не бажає чи не має змоги забезпечити сумлінне розслідування або притягнення до відповідальності суб’єктів певних злочинів. Варто зазначити, що у другій Заяві України (від 8 вересня 2015 року) не було вказано кінцевої дати. Таким чином, Міжнародний кримінальний суд отримав дозвіл на здійснення своєї юрисдикції на території України без обмежень у часі. Отже, якщо взяти за основу обґрунтування наявного висновку Конституційного Суду, Заяви також можуть не відповідати Конституції.
Якщо Конституційний Суд визнає Заяви України неконституційними, для Міжнародного кримінального суду це може стати приводом для ґрунтовного перегляду своїх прав і повноважень щодо проведення відповідного розслідування. Однак імовірність скасування юрисдикції Міжнародного кримінального суду внаслідок такого висновку невисока.
Такого прецеденту досі не було, проте в цьому контексті певним орієнтиром може стати ситуація стосовно Палестини. Палестина мала намір подати Заяву за статтею 12 (3) Римського статуту, але Міжнародний кримінальний суд відхилив її у зв’язку з тим, що вона не могла подати Заяву на законних підставах через недостатність визнання її державності. Тож очевидно, що Суд має отримати юрисдикцію щодо ситуації в державі лише на законних підставах. Якщо Україна подала Заяви всупереч положенням Конституції, виникає сумнів щодо правомірності таких дій. Таким чином, Міжнародному кримінальному суду потрібно буде переглянути свої права та повноваження, якщо Конституційний Суд України безпосередньо визнає Заяви України неконституційними (поки що такого рішення він не ухвалив). Однак потенційні наслідки можуть бути іншими, якщо Україна (через органи влади) співпрацюватиме з Міжнародним кримінальним судом та його органами до ухвалення Конституційним Судом висновку про неконституційність її Заяв (що можна припустити). Відповідно до пункту b) статті 45 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року держава втрачає право посилатись на підставу недійсності чи припинення дії договору, виходу з нього, або зупинення його дії, якщо «вона повинна з огляду на її поведінку вважатись такою, що мовчазно погодилась з тим, що договір, залежно від випадку, є дійсним, зберігає чинність або й далі діє». Якщо Україна забезпечила процес послідовної співпраці з Міжнародним кримінальним судом (тобто співпрацювала з ним), після того як вона подала вказані Заяви, то цілком можливо, що висновок про неконституційність цих Заяв ні на що не впливатиме. У такому разі можна буде стверджувати, що держава дала мовчазну згоду та визнала Римський статут дійсним, подавши Заяви про визнання юрисдикції до Міжнародного кримінального суду.
Цілком імовірно, що Україна не може відкликати своїх Заяв, чи відмовитися від них. Однак дати однозначну відповідь на це запитання неможливо. Наразі право не містить положень, які могли б стати основою для чіткої відповіді. З огляду на практику Міжнародного Суду ООН, можна припустити імовірність відкликання односторонніх заяв. Проте відповідно до основоположних принципів міжнародного права, практики Міжамериканського суду з прав людини та Європейського суду з прав людини можна розглядати неможливість відкликання таких заяв. Цілком імовірно, що після того, як Міжнародний кримінальний суд на законних підставах отримав юрисдикцію щодо спору, тобто після початку розслідування, він отримав юрисдикцію щодо ситуації в державі. Отже, загалом можна припустити, що Міжнародний кримінальний суд дійде висновку, що відкликати Заяви України про визнання юрисдикції неможливо.
Заяви України залишаються чинними, однак імовірність ратифікації Римського статуту можна розглядати лише у довгостроковій перспективі. Наприкінці листопада 2015 року Президент України Петро Порошенко вніс до Парламенту законопроект про внесення змін до Конституції України з наданням дозволу на ратифікацію Римського статуту (Проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) № 3524 від 25 листопада 2015 року). На жаль, цей законопроект передбачає відстрочення ратифікації Римського статуту на три роки. Таким чином, хоча факт розробки нового закону є кроком уперед, відстрочення, яке він передбачає, – ні. Конституційний Суд встановив, що зазначене положення є конституційним і, відповідно, закон може бути прийнятий. До внесення змін до Конституції України обґрунтування відстрочення ратифікації Римського статуту, надане Конституційним Судом, залишається основною перешкодою для належної взаємодії України з Міжнародним кримінальним судом і забезпеченням міжнародного правосуддя.
