У Міжнародному Суді ООН відбувся процес «Україна проти Росії» щодо застосування тимчасових заходів
Україна подала заяву в Міжнародний Суд ООН 16 січня 2017 року. Україна звинувачує Росію в порушенні двох конвенцій, а саме Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, яка була прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1999 року, і Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, яка була прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї 21 грудня 1965 року. Детально можливо ознайомитися у публікації ««Фінансування тероризму та расова дискримінація в Україні» (Україна проти Російської федерації): нова справа міжнародного суду ООН».
Заява України супроводжувалося також проханням про застосування «тимчасових заходів». Суд може застосувати «тимчасові заходи» на прохання однієї зі сторін або за власною ініціативою, якщо він вважає, що права, які становлять предмет рішення, яке він повинен згодом винести по суті справи, знаходяться під безпосередньою загрозою. Мета цих заходів - свого роду тимчасова судова заборона, «заморожування» розвитку ситуації до тих пір, поки Суд не винесе остаточного рішення у спорі. Суд може також вирішити, що немає необхідності застосовувати «тимчасові заходи», тоді ніяких заходів не буде (Представник Міжнародного Суду про позов України: рішення по «тимчасових заходах» виносяться дуже швидко).
6 березня 2017 року в Міжнародному Суді ООН Україна представила позов до Росії. Україна звинувачує РФ в підтримці тероризму на Донбасі і дискримінації меншин, зокрема в Криму. Слухання пройшли з 6 по 9 березня в Палаці правосуддя в Гаазі. На даному етапі вони стосувалися прохання України вжити тимчасових заходів на період до завершення процесу. Пояснює начальник Департаменту громадської інформації Суду Андрій Поскакухін: «Суд може вказувати тимчасові заходи на прохання однієї зі сторін або за власною ініціативою, якщо він вважає, що права, які становлять предмет рішення, яке він повинен згодом винести по суті справи, знаходяться під безпосередньою загрозою. Мета цих заходів - свого роду судову заборону, "заморожування" розвитку ситуації до тих пір, поки Суд не винесе остаточного рішення у спорі. І зараз якраз проводяться слухання по тимчасовим заходам, не по суті справи. Суд може також вирішити, що немає необхідності вказувати тимчасові заходи, тоді ніяких заходів не буде» (Див. У Міжнародному Суді ООН почався процес «Україна проти Росії»).
Влада України вважає, що Росія порушила Конвенцію ООН про боротьбу з фінансуванням тероризму та Конвенцію про ліквідацію расової дискримінації. Доводи позивача представила заступник міністра закордонних справ з питань європейської інтеграції Олена Зеркаль.
Розібратися у перебігу процесу намагалася Катерина Бусол, яка підготувала публікацію «Україна у Міжнародному суді ООН, день третій: міфи та юридична гімнастика» на порталі LB.ua. Отже, Суд обмежений своєю юрисдикцію - тобто повноваженням розглядати певну справу за певних умов. Основна з таких умов - передача спору до МС ООН за згодою сторін. Україна обрала шлях - подання позову за порушення міжнародних договорів, у тексті яких уже передбачена юрисдикція МС ООН, і сторонами якого є і Україна, і РФ. Це Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Конвенції вимагають від сторін спочатку використати інші засоби вирішення спору, зокрема переговори й арбітраж. Якщо сторони не дійдуть щодо них згоди, спір може передаватись до Суду. Тому у даному судовому процесі МС ООН уповноважений розглядати можливі порушення лише двох зазначених Конвенцій.
Україна вимагає дві речі: 1) до вирішення спору ввести тимчасові заходи, що зобов’яжуть РФ контролювати кордон, не пропускати зі своєї території зброю й озброєні групи, утримуватися від порушень і розслідувати наявні порушення прав кримських татар і українців у Криму; 2) розглянути справу по суті та визнати порушення Росією двох згаданих Конвенцій із відповідними юридичними наслідками для РФ.
Україна просить Суд ввести тимчасові заходи для термінового реагування на порушення на Донбасі та в Криму та попередження їх рецидивів. Тимчасові заходи мають обов’язковий характер і призначаються до вирішення спору по суті. Розгляд спорів в МС ООН зазвичай триває 3-5 років. Але тимчасові заходи зазвичай вводяться - за 6 місяців-рік. Із недавніх прикладів - справа Екваторіальної Гвінеї проти Франції, - де Суд погодив тимчасові заходи за 6 місяців. Для міжнародних судових установ це справді доволі швидко.
Проблема виконання рішень стосується не лише МС ООН. Із цим стикаються і в арбітражних спорах, і у випадках імплементації рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Право, у тому числі міжнародне, діє в умовах світової політики і внутрішньої політики суверенних держав. Несхвальне рішення для РФ у цьому процесі могло би слугувати і вагомим аргументом у дискусії про продовження санкцій, і потужним фактором для прискорення процесу з Міжнародним кримінальним судом (МКС).У 1986 р. МС ООН у справі Нікарагуа проти США визнав США винними у підтримці збройних груп у Нікарагуа та присудив сплатити компенсацію. США вийшли з процесу та блокували відповідні резолюції у РБ ООН.
У розрізі підтримки тероризму, було багато акцентів на надання Росією Буку та збитий ним МН-17. Причини: а) доказові (висновки спільної слідчої групи, явне небажання РФ створювати спеціальний трибунал - блокування відповідної резолюції РБ ООН) та б) політичні (Real politik - західні держави швидше реагуватимуть на смерті саме своїх громадян, особливо враховуючи популістичні та відцентрові настрої в ЄС).
Наявність збройного конфлікту не виключає можливості здійснення терористичних актів і відповідальності за них. Професор Кох навів приклад США і Аль-Каїди. Те, що США вважає себе у збройному конфлікті з цим угрупуванням не заважало їм визнавати окремі прояви насилля Аль-Каїди терористичними актами.
Росія намагається видати терористичні акти за обстріли цивільних об’єктів і цивільного населення без дотримання принципу розрізнення. Принцип розрізнення - один із основоположних принципів міжнародного гуманітарного права (права ведення збройних дій) щодо розподілу об’єктів нападу на дозволені (військовослужбовці, військові споруди) та заборонені (цивільне населення та цивільні споруди). Хоча обстріли без розрізнення цивільних і військових осіб і об’єктів заборонені, вони не регулюються Конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму, тому не можуть розглядатися у даній справі.
Українська сторона спростувала цю позицію трьома контраргументами. По-перше, поблизу Маріуполя та Харкова не було військових об’єктів. Це означає, що обстріл цих міст вівся з чітким прицілом на його цивільний статус. Тому, по-друге, можна говорити про наявність особливої характеристики саме терористичних актів - бажання залякати цивільне населення та схилити його або владу до певних поступок або дій. Важливо, що з огляду на частоту таких актів і загальний контекст збройного конфлікту в Україні, залякувалось населення не лише конкретного населеного пункту, а значних прилеглих територій. По-третє, більшість обстрілів - Краматорська, Авдіївки - відбувались напередодні / під час важливих політичних переговорів - щодо змін до Конституції України або Мінського процесу. Це лише підтверджує, що зазначені обстріли були терористичними актами, тому що вони здійснювались із очевидною метою посіяти паніку серед населення та вплинути на переговорний процес. Усі зазначені характеристики відповідають дефініції терористичних актів за Конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму.
Вірогідність розташування військовослужбовців або військових об’єктів десь поруч не дає права здійснювати напад, у тому числі - застосовувати зброю.
Росія так обґрунтовано і не пояснила, як, якщо вона, за її словами, не постачає зброю та бойовиків на Донбас, їй завадять тимчасові заходи, які вимагають те саме.
Аргумент РФ про те, що тимчасові заходи зашкодять Мінському процесу - політичний. У справі Нікарагуа проти США Штати також просили Суд не призначати тимчасових заходів, аби не зашкодити Контадорському мирному процесу. Суд відхилив цей аргумент і зазначив, що він не може обирати, а тим паче зменшувати юридичні гарантії з політичних міркувань.
На противагу тому, що стверджує Росія, Конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму покладає основні обов’язки саме на держави. Це підтверджується і підготовчими матеріалами, і заявами держав, що брали участь у розробці Конвенції про фінансування тероризму. В іншому випадку це дозволило би приватним особам вільно користуватися підтримкою держав у своїй неправомірній діяльності, розмиваючи ступінь відповідальності останньої. Держави зобов’язані переконуватись, що їхня територія не використовується для підживлення терористичної діяльності - як на її території, так і за її межами.
Суд коментуватиме подібні аргументи, зокрема глибину обов’язку по перешкоджанню, враховуючи, що серед суддів МС ООН зараз є провідний спеціаліст із питань міжнародної відповідальності держав - професор Джеймс Кроуфорд.
Якщо буде доведена підтримка тероризму певним російським органом влади чи посадовцем, міжнародне право не дозволить РФ стверджувати, що така поведінка конкретного органу чи держслужбовця їй невідома чи не відповідає її волі. Діяння окремих державних владних структур вважаються діяннями держави.
РФ порушила міжнародне право, окупувавши Крим. Але навіть статус держави-окупанта не знімає з неї обов’язку утримуватися від расової дискримінації на півострові.
На противагу заявам Росії про мирне та щасливе співжиття всього населення АРК під її контролем, численні звіти різних міжнародних організацій свідчать про впровадження на півострові “політики русифікації, колективних покарань, культурного витіснення, заперечення інших культурних ідентичностей і культурного домінування”.
Звернення до Комітету по ліквідації расової дискримінації не є обов’язковою передумовою для передачі спору до МС ООН. Суд сам це підтвердив у справі Грузії проти Росії.
Росія надає вибіркові цитати, спотворюючи цілісний текст оригінального документу. Наприклад, РФ дала витяг зі Звіту Комітету по ліквідації расової дискримінації 2016 р. про те, що кримські татари зараз стикаються з труднощами у працевлаштуванні в континентальній Україні. Але РФ не процитувала попереднє речення - про те, що Україна має високу кількість переселенців і проблеми з роботою мають не лише кримські татари. Так само РФ “пропустила” наступне речення, де говориться, що особливе занепокоєння викликають переслідування кримських татар в окупованому Криму. Британсько-американський адвокат Джонатан Гімблет, який представляв цю позицію, закликав Суд не довіряти цитатам, які вибірково надає Росія, а читати документи, на які посилається РФ, повністю.
Щодо “успіху” з віднайденням зниклих безвісти Росія теж маніпулює цифрами. Вона надає дані за 2016 р., хоча більша кількість масових зникнень відбулася у 2014 р., одразу після анексії. Більшість із них, навіть ті, що були зафільмовані та сталися вдень, не були розкриті.
Щодо “значної кількості” шкіл з українською мовою викладання, тут Росія теж маніпулює. Вона надає дані Міністерства освіти РФ, об’єктивність яких сумнівна. Цифри щодо україномовних шкіл і факультативів, які наводять правозахисні організації, значно нижчі.
Меджліс не є екстремістською організацію, як це стверджує Росія. Як підтверджує Моніторингова місія ООН з прав людини, для багатьох кримських татар Меджліс є “традиційним органом самоврядування корінного народу” (п. 169).
Боротьбу з так званим екстремізмом на півострові РФ веде вибірково. Переслідуються лише прихильники єдності Криму й України - кримські татари й українці. У той час як злочини так званої “кримської самооборони” не розслідуються.
Росія порушує один із найстаріших принципів права - заборону зворотної дії закону в часі. РФ переслідує проукраїнських активістів за “несанкціоновану” участь у демонстраціях на півострові ще до “референдуму”.
Позицій ще є чимало. Детальніше їх можна буде почитати у стенограмі судового засідання, яка буде опублікована на сайті МС ООН. Наостанок зауважимо, що жоден із адвокатів України не говорив про тактику Росії розколу кримських татар за релігійною ознакою. Про це часто зазначала Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні. Але скоріше за все таке не згадування було зумовлене часовими обмеженнями, а відповідна аргументація є у письмових меморандумах, які Україна надала Суду.
Катерина Бусол в публікації «Україна у Міжнародному суді ООН, день четвертий: Сталін тут ні до чого» на порталі LB.ua.зазначає, що РФ доводить, що Україна невиправдано посилається на Конвенцію про заборону геноциду та боснійську справу щодо неї, у рамках якої МС ООН призначив тимчасові заходи (про що просить і Україна). Зокрема, Росія зазначила, що тероризм не є міжнародним злочином, яким є геноцид, а тому це непорівнювані речі. Три контраргументи. По-перше, Україна і не стверджує, що тероризм - це міжнародний злочин. Останніх існує вичерпний перелік. Окрім геноциду, до міжнародних злочинів відносяться воєнні злочини, злочини проти людяності та агресія. Українські адвокати знають про це не гірше за російських. По-друге, затвердження Судом тимчасових заходів у боснійській справі ґрунтувалось, серед іншого, на необхідності “захистити індивідів, як основних бенефіціарів правової системи”. Така аргументація прийнятна і для української ситуації. По-третє, слід пам’ятати, що тимчасові заходи у боснійській справі були прийняті не в тому обсязі, в якому хотів заявник, і геноцид, з різних причин, таки відбувся.
Що стосується Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, то РФ стверджує, що а) там немає терміну “культурне винищення” (“culturalerasure”), який вживає Україна; б) Україна почала звинувачувати Росію у “культурному винищенні” лише на цьому судовому процесі, у дипломатичній переписці та під час переговорів вона не вживала цей термін, тому РФ не знає, про що мова. На думку Росії, термін надто широкий і не був предметом переговорів, що необхідно для здійснення юрисдикції Суду; в) звернення до Комітету про ліквідацію всіх форм расової дискримінації за відповідною Конвенцією є обов’язковою передумовою для передачі справи до МС ООН. Незважаючи на те, що сама конвенція говорить про право, а не обов’язок звертатись до Комітету (ст. 11.1).
Превентивність юридичного захисту РФ, яка виходить за межі цього спору, стає все більш очевидною. Адвокати Росії з обуренням стверджують, що поширення Судом практики за справою Нікарагуа проти США (п. І.2.б) буде надто широким тлумаченням діючого міжнародного права. Нагадаю, що у згаданій справі МС ООН визнав порушення Штатів у зв’язку з фінансуванням повстанців і мінуванням портів у Нікарагуа. Тридцять років пройшло, а прецедент Нікарагуа проти США лишається чи не найрезонанснішим у міжнародному праві. У своєму Щорічному звіті (на який посилається і РФ) Прокурор МКС зазначила, що є всі підстави вважати, що на Донбасі відбувається збройний конфлікт. Лишилось лише визначити його характер: міжнародний, неміжнародний або змішаний. Для доведення міжнародного компоненту та участі Росії Прокурор сказала, що треба встановити, серед іншого, чи підтримує РФ бойовиків шляхом “поставок обладнання, персоналу та фінансування” (п. 170). Тимчасові заходи, не говорячи про остаточне позитивне рішення МС ООН, по справі України проти Росії, стануть ефективним каталізатором для розслідування МКС ситуації в Україні та видачі ордерів на арешт на, зокрема, російських громадян, залучених до конфлікту на Донбасі. Саме тому оборонна позиції Росії у даному спорі явно виходить за його межі.
Росія продовжує наголошувати на рівному захисті прав людини всіх мешканців Криму.Із цього приводу український адвокат 8 березня іронічно зазначив, що Росія просто порушує основні права людини на рівній основі та без дискримінації.
Єдиний виняток із так званої “недискримінаційної практики” Росії - це Меджліс. Заборону на його діяльність РФ відмовляється знімати з трьох причин: 1) заборона була введена не за расовим принципом, а тому не є дискримінацією; 2) заборона є широким питанням, яке має розглядатись пізніше, на етапі вирішення спору по суті, а не на етапі призначення тимчасових заходів; 3) заборона легітимна, адже її затвердив “суд” Криму. Зокрема, через оголошення Меджлісом “війни з Росією” та підтримкою ним різних форм блокад півострову.
Росія продовжує вибіркову політику щодо доказів. Наприклад, РФ стверджує, що посилання Україною на резолюцію Третього комітету ГА ООН про порушення прав людини у Криму не має особливої сили. На думку Росії, резолюція - це політичний документ. Його підтримали лише 73 держави, 23 проголосували проти, а 76 утримались від голосування, тому резолюція не відображає позицію світової спільноти. Три контраргументи. По-перше, варто подивитись на тих, хто утримався або голосував проти. Російський вплив або страх перед нею прослідковуються однозначно. Тому Росія права: резолюція - це дійсно політичний документ. По-друге, у цей же день голосували резолюцію по Сирії. Проти неї проголосували 15 держав і 49 утримались. Якщо для Росії критерієм є широта підтримки резолюції, то вона мала би поважати Резолюцію ГА ООН про територіальну цілісність України, яка не визнає територіальних змін АРК. Її підтримали 100 держав.
Україні важливо здійснювати ефективні розслідування усіх порушень прав людини на території, яку вона контролює. Будь-які упущення будуть одразу використовуватися Росією. У відповідь на обвинувачення про відсутність результативних розслідувань злочинів проти кримських татар і українців у Криму, Росія говорила про різноманітні порушення, що начебто скоюються українськими військовослужбовцями та правоохоронними органами. Ані правозахисні організації, ані МКС не дивляться на ситуацію однобоко, а неупереджено оцінюють розслідування злочинів, які можуть скоюватись усіма сторонами. Тому Україні важливо а) забезпечувати реальну ефективність розслідувань на своїй території і б) постійно говорити про свою прихильність до всестороннього правосуддя на міжнародних майданчиках. Власне, це вже робили адвокати України під час своїх виступів у Гаазі.
Дипломатія
Росія продовжує наголошувати на тому, що Україна не вичерпала всі дипломатичні механізми врегулювання спору, які є обов’язковими передумовами для передачі справи до МС ООН. Як сказав 8 березня адвокат України Джонатан Гімблет, Росія хоче протилежні речі одночасно: щодо передачі справи до Суду РФ стверджує, що Україна поспішила, а щодо вимог до Росії забезпечувати дотримання прав людини на півострові - діяла повільно.
РФ також стверджує, що Україна могла довго не відповідати на дипломатичні ноти, іноді до 4-х місяців. А коли таки робила це, то у її відповідях не було акценту на необхідність прийняття термінових заходів. Тобто, за словами Росії, поведінка України у відносинах із нею щодо питань, які є предметом цього спору, непорівняна з активністю, яку Україна проявляє в Суді. Реагувати на ці аргументи складно через відсутність доступу до дипломатичної переписки - немає можливості оцінити її зміст і динаміку.
Росію обурило, що щодо питань прав людини у Криму Україна, серед іншого, посилається на звіт Державного департаменту США. Україна цитує звіт, який, так як і звіти Моніторингової місії ООН з прав людини, говорять про певні порушення і на території континентальної України. Але адвокати української сторони зазначали, що Україна проводить відповідні розслідування та намагається виправити ситуацію.
Тривожним сигналом була ремарка голови російської делегації Романа Колодкіна щодо визнання Україною представників ДНР/ЛНР. Він скептично зазначив, що Україна співпрацює з тими, кого називає “терористами”, у рамках робочих груп по Мінському процесу. За міжнародним правом визнання може відбуватися у різних формах і, звичайно, має надважливе значення для визначення державності та суверенітету того чи іншого об’єднання. Ремарка пана Колодкіна важлива іншим. Вона показує, наскільки небезпечним для України із міжнародно-правової та дипломатичної точок зору можуть бути нерегульовані контакти певних українських високопосадовців із представниками озброєних груп Донбасу. Такі контакти можуть здійснюватися з добрих намірів і через незнання політичних і юридичних наслідків. Саме тому Україні важливо забезпечити обізнаність її високопосадовців і звичайних громадян із такими наслідками.
Історія
Росія стверджує, що Україна розмиває ситуацію і вимагає від Суду надто широкий погляд на те, що відбувається. Зокрема, РФ не розуміє, для чого згадувати про депортацію кримських татар 1944 р. Вона вимагає говорити, про те, що відбувається зараз. Водночас, згадування депортації абсолютно виправдане.
Дійсно, Україна не робила на слуханнях заяв про захист кримських татар саме як корінного народу. Проте вона, по-перше, визнає його таким за своїм національним законодавством. По-друге, Україна посилається на звіти правозахисних організацій (на які посилається і РФ), де кримські татари називаються корінним народом (п. 169). По-третє, додаткова характеристика “корінності” не йде врозріз із Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Декларація про права корінних народів говорить про обов’язок держав забезпечувати ефективні механізми правового захисту етнічної ідентичності й унеможливалювати расову та етнічну дискримінацію. Декларація як документ не має примусової сили. До того ж і РФ, і Україна утримались при її голосуванні. Проте ці факти не заважатимуть Суду взяти до уваги зміст Декларації, а також відповідне законодавство та практики різних держав, які чітко забороняють дискримінацію корінних народів.
