КЦС ВС вказав, що необхідно встановити для визнання недійсним правочину на підставі статті 232 ЦК України

Позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу, визнати договір іпотеки недійсним, застосувати реституцію, скасувати обтяження, звільнити об`єкт обтяження з-під арешту, відшкодувати моральну шкоду.

Позивач зазначала, що приватний нотаріус посвідчила довіреність, згідно з якою позивач уповноважила свого сина представляти її інтереси. Її син, перебуваючи у складному матеріальному становищі, домовився із невідомим позивачу чоловіком про отримання грошей за договором позики, який передавати гроші лише під розписку відмовився і запропонував укласти договір купівлі-продажу квартири, що належала позивачу на праві власності для забезпечення повернення боргу її сином.

Під час видачі позивачкою своєму синові довіреність, останній запевнив її, що це необхідна міра для рішення будь-яких нагальних питань без необхідності її безпосередньої присутності (враховуючи похилий вік та стан здоров`я), як то отримання пенсійного забезпечення, оформлення субсидій, тощо. Про відчуження квартири позивач дізналась випадково лише у 2014 році, коли знайшла у паперах сина договір купівлі-продажу та розписку.

Позивач зазначала, що правочин купівлі-продажу був вчинений внаслідок зловмисної домовленості її сина та позикодавця, є фіктивним і жодним чином не відповідав волі сторін правочину та волі власника спірної квартири щодо настання реальних наслідків, вона не бажала та не бажає досі вчиняти дії щодо продажу своєї квартири, іншого житла не має, є досить літньою людиною, іншого доходу крім пенсії немає. Крім того, відповідно до договору купівлі-продажу продаж квартири було здійснено за 32 825,00 грн, що в рази є меншим ніж рівень цін на ринку нерухомості і цей факт ще раз підтверджує фіктивність правочину купівлі-продажу.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано об`єктивних і переконливих доказів про укладення оспорюваного правочину купівлі-продажу внаслідок зловмисної домовленості між відповідачами.

Апеляційний суд ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Апеляційний суд виходив із того, що син, скориставшись довірою позивача, яка є особою похилого віку 1931 року народження, відчужив на користь відповідача квартиру, що є її єдиним житлом, при цьому діяв всупереч інтересам позивача, за зловмисною домовленістю із відповідачем, з метою забезпечити свої зобов’язання, що виникли із договору позики, тому ціна продажу квартири є значно нижчою, ніж її ринкова вартість на той час, чим позивачу завдано збитків. Тому апеляційний суд дійшов висновку про те, що договір купівлі-продажу вчинений у результаті зловмисної домовленості представника одної сторони з другою стороною.

Касаційний цивільний суд ВС дійшов висновку про вірне вирішення спору судом першої інстанції.

Суд зазначив, що відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

За змістом зазначеної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і іншої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) вчинення представником дій в межах наданих йому повноважень.

У пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

ВС нагадав, що в ухвалі Верховного Суду України від 28 травня 2009 року по справі № 6-6639вов09 зроблено висновок про те, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 необхідним є встановлення у діях представника наступного складу цивільного правопорушення: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, спрямованої на настання негативних наслідків і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя, така домовленість має бути зловмисною і спрямована проти інтересів довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Суд касаційної інстанції зауважив, що для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

Суд роз’яснив, що критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

ВС визнав обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що підстави для задоволення позовних вимог відсутні, оскільки позивачем добровільно видано своєму сину нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважила останнього розпоряджатися спірною квартирою. Видаючи довіреність, позивачка повинна була усвідомлювати, що наділила відповідача правом продажу квартири будь-якій особі на умовах, визначених повіреним на власний розсуд. Вказана довіреність позивачем не оспорювалася (постанова від 05.08.2020 у справі № 638/2324/14-ц).