Мобілізація майна є різновидом його реквізиції (примусового відчуження) - Велика Палата ВС

Мобілізація майна є різновидом його реквізиції (примусового відчуження) у сенсі ЦК України та ЗУ «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану». Однак, якщо згідно зі ст. 3 зазначеного Закону примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості, а наступне – тільки у разі неможливості попереднього повного відшкодування, то у випадку мобілізації майна таке відшкодування здійснюється з наступним повним відшкодуванням його вартості протягом п’яти наступних бюджетних періодів після скасування правового режиму воєнного стану за рахунок коштів державного бюджету. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у справі № 757/64569/16-ц, про що повідомляє ВС у своєму телеграм-каналі.. Згідно з обставинами справи 13 липня 2014 року позивачка була вимушена покинути свій будинок у м. Красногорівка Мар’їнського району Донецької області, через обстріли. Вона вважала, що її майно було мобілізоване у зв’язку з надзвичайною ситуацією, яка виникла через проведення АТО. Мобілізацію майна позивачки підтверджує сам факт перебування військовослужбовців ЗСУ у її будинку. З огляду на це вона звернулася із позовом до держави Україна в особі Міноборони, Державної казначейської служби та КМУ про стягнення компенсації повної вартості будинку і майна, що є в ньому, земельної ділянки, на якій він розташований, а також відшкодування моральної шкоди. Суди попередніх інстанцій залишили позов без задоволення. ВП ВС змінила мотивувальну частину цих рішень, а в іншій частині – залишила їх без змін. ВП ВС звернула увагу на те, що позивачка фактично ставила питання про наявність у неї права на обов’язковий викуп Україною її будинку та земельної ділянки, які вона покинула, переїхавши під загрозою обстрілів до іншого регіону. Проте, чи мали б місце ці обставини, якби не агресивні дії росії щодо України, позивачка замовчує. Суду невідомо, чи претендує вона на відшкодування росією тієї самої шкоди, завданої збройною агресією проти України. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію. Непереконливими є доводи позивачки про заподіяння їй моральної шкоди внаслідок зайняття будинку військовослужбовцями ЗСУ, а не внаслідок зумовленої агресією рф небезпеки, через яку позивачка змінила місце проживання. Саме собою тимчасове використання військовослужбовцями ЗСУ майна позивачки, підпорядковане виконанню як ЗСУ, так і позивачкою як громадянкою України конституційних обов’язків, не може бути діянням, яким позивачці завдана моральна шкода. За іншого підходу виконання конституційного обов’язку кожним громадянином зумовлювало б завдання йому моральної шкоди, що не відповідає суті виконання цього обов’язку.