Про відсутність підстав для застосування судом звільнення від відбування покарання з випробуванням - ККС

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду у справі №646/7075/24 сфформулював правову позицію щодо відсутності підстав для застосування судом звільнення від відбування покарання з випробуванням.

ККС ВС у цій справі залишив у силі вирок апеляційного суду, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення та вказав, що Кримінально-правові норми, що визначають загальні засади та правила призначення покарання, наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Ця функція за правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Водночас дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 413, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження суду касаційної інстанції скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість, а також у разі неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, зокрема положень статті 75 КК.

Невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якістьабо суворість (стаття 414 КПК).

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру.

Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

За наслідком апеляційного розгляду апеляційний суд, дійшов висновку про те, що суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме безпідставно застосував положення статті 75 КК, що відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 409 КПК стало підставою для скасування вироку в частині призначеного покарання та згідно пункту 4 частини першої статті 420 цього Кодексу- ухвалення вироку апеляційним судом.

Приймаючи таке рішення цей суд врахував тяжкість вчинених злочинів та дані про особу обвинуваченого, який на спеціальних обліках не перебуває, не займається суспільно корисною працею, має похилого віку матір.

Обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання, суд апеляційної інстанції не встановив.

При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що засуджений вчинив умисні дії, пов`язані з публічним поширенням інформації, яка містить глорифікацію осіб, які здійснювали збройну агресію РФ проти України, а також виправдовування, заперечення збройної агресії РФ проти України, розпочатої у 2014 році, і визнання правомірною тимчасової окупації частини території України.

Зауважив, що такі діяння кваліфікуються як кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку і мають особливо небезпечний характер, особливо в умовах воєнного стану, сприяють формуванню толерантного ставлення в суспільстві до злочинної діяльності держави-агресора та прямо підривають національну безпеку України.

З наведеного вбачається, що апеляційний суд дотримався принципів індивідуалізації та справедливості визначеного засудженому в мінімальному розмірі заходу примусу, який належить відбувати реально.

Суд касаційної інстанції наголосив, що застосування статті 75 КК є правом, а не обов`язком суду, і можливе лише за умови, якщо суд дійде переконання про можливість виправлення особи без реального відбування покарання.

З повним текстом постанови ККС ВСу зазначеній справі можна ознайомитися за цим посиланням.