Вимоги юридичної особи про визнання недійсним електронного цифрового підпису, сформованого акредитованим центром сертифікації ключів, мають бути розглянуті господарським судом

Товариство звернулось до господарського суду з вимогою про визнання недійсним електронного цифрового підпису, сформованого акредитованим центром сертифікації ключів.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на фальсифікацію спірного електронного підпису та зазначав про те, що оскаржуваний цифровий підпис сформовано відповідачем в порушення статей 2, 3, 4, 9 Закону України «Про електронний цифровий підпис».

Ухвалою господарського суду припинено провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України у зв’язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Господарським судом зазначено, що відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес, зокрема, шляхом визнання правочину недійсним.

Статтею 202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про електронний цифровий підпис» електронний цифровий підпис - вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувала. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа.

Суд дійшов висновку про те, що оскаржуваний електронний цифровий підпис є способом ідентифікації особи у електронному документообігу, однак не є правочином в розумінні статті 202 Цивільного кодексу України, а тому його неможливо визнати недійсним в судовому порядку.

Апеляційним господарським судом скасовано ухвалу суду першої інстанції, а матеріали справи повернуто до господарського суду для подальшого розгляду.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що господарським судом не враховано позицію Вищого господарського суду України, викладену в п.4.3 постанови Пленуму від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», згідно з якою господарський суд, дійшовши висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити в позові, а не припиняти провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК.

Припинення провадження у справі за відсутності достатніх підстав порушує право особи на доступ до правосуддя та розумні строки тривалості судового провадження, що в свою чергу може бути порушенням права на справедливий та публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, і як наслідок - права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

Вищий господарський суд України погодився з позицією суду апеляційної інстанції та зазначив, що враховуючи, що спір у справі виник між юридичними особами, суд першої інстанції повинен був дослідити правовідносини між сторонами у справі, та вирішити позов по суті (постанова ВГСУ від 11.01.2017 у справі № 910/15734/16).