Рішення у справі стосовно збройного конфлікту між Грузією та Російською Федерацією у серпні 2008 року та його наслідків

У рішенні Великої палати у справі Грузія проти Росії (II) (заява № 38263/08) Європейський суд з прав людини постановив:

- одинадцятьма голосами проти шести, що події, які відбулися під час активної фази бойових дій (8 - 12 серпня 2008 р.), не підпадали під юрисдикцію Російської Федерації для цілей статті 1 Європейської конвенції з прав людини;

- шістнадцятьма голосами проти одного, що події, які відбулися після припинення бойових дій (після угоди про припинення вогню від 12 серпня 2008 р.), потрапили під юрисдикцію Російської Федерації;

- шістнадцятьма голосами проти одного, що існувала адміністративна практика, яка суперечить статтям 2, 3 та 8 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції;

- одноголосно, що цивільні громадяни Грузії, затримані силами Південної Осетії в Цхінвалі приблизно між 10 і 27 серпня 2008 року, потрапляли під юрисдикцію Російської Федерації для цілей статті 1;

- одноголосно, що існувала адміністративна практика, яка порушує статтю 3 щодо умов утримання близько 160 цивільних громадян Грузії та принижувальних дій, із заподіянням їм страждання, і, що їх слід розцінювати як нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження;

- одноголосно, що грузинські військовополонені, затримані в Цхінвалі між 8 і 17 серпня 2008 року військами Південної Осетії, потрапили під юрисдикцію Російської Федерації для цілей статті 1;

- шістнадцятьма голосами проти одного, що існувала адміністративна практика, яка порушує статтю 3 щодо актів катувань, жертвами яких стали грузинські військовополонені;

- шістнадцятьма голосами проти одного, що громадяни Грузії, яким не було можливості повернутися до Південної Осетії або Абхазії, потрапили під юрисдикцію Російської Федерації;

- шістнадцятьма голосами проти одного, що існувала адміністративна практика, яка порушує статтю 2 Протоколу № 4 щодо неможливості громадян Грузії повернутися до своїх домівок;

- одноголосно, що не було порушення статті 2 Протоколу № 1;

- одноголосно, що Російська Федерація мала процесуальне зобов’язання згідно зі статтею 2 Конвенції проводити адекватне та ефективне розслідування не лише подій, що сталися після припинення воєнних дій (після угоди про припинення вогню від 12 серпня 2008 р.), а також подій, що відбулися під час активної фази бойових дій (8-12 серпня 2008 р.);

- шістнадцятьма голосами проти одного, що було порушення статті 2 в її процесуальному аспекті;

- одноголосно, що немає потреби розглядати скаргу уряду-заявника відповідно до статті 13 разом з іншими статтями;

- шістнадцятьма голосами проти одного, що держава-відповідач не виконала своїх зобов'язань за статтею 38;

- одноголосно, що питання про застосування статті 41 Конвенції не було готовим до вирішення, і тому його слід зарезервувати в повному обсязі.

Справа стосувалася тверджень уряду Грузії щодо адміністративної практики з боку Російської Федерації, що спричинила різні порушення Конвенції у зв'язку із збройним конфліктом між Грузією та Російською Федерацією в серпні 2008 року.

Суд встановив, що потрібно розрізняти військові операції, які проводились під час активної фази бойових дій (з 8 по 12 серпня 2008 р.), та інші події, які відбулися після припинення активної фази бойових дій - тобто після угоди про припинення вогню від 12 серпня 2008 року.

Суд взяв до уваги зауваження та численні інші документи, подані сторонами, а також доповіді міжнародних урядових та неурядових організацій. Крім того, він заслухав свідчення в цілому 33 свідків.

Після розгляду справи Суд дійшов висновку, що події, які відбулися під час активної фази бойових дій (8-12 серпня 2008 р.), не підпадали під юрисдикцію Російської Федерації для цілей статті 1 Конвенції, і проголосив,що ця частина заяви неприйнятна. Однак він постановив, що Російська Федерація здійснювала "ефективний контроль" над Південною Осетією, Абхазією та "буферною зоною" протягом періоду з 12 серпня по 10 жовтня 2008 року, коли відбувся офіційний вивід російських військ. Після цього сильна російська присутність та залежність влади Південної Осетії та Абхазії від Російської Федерації свідчили про продовження "ефективного контролю" над Південною Осетією та Абхазією. Отже, Суд дійшов висновку, що події, які відбулися після припинення бойових дій - тобто після угоди про припинення вогню від 12 серпня 2008 року - потрапили під юрисдикцію Російської Федерації для цілей статті 1 Конвенції (обов'язок дотримуватись прав людини).

Основні факти

Заява була подана в контексті збройного конфлікту, який стався між Грузією та Російською Федерацією в серпні 2008 року після тривалого періоду постійно зростаючої напруженості, провокацій та інцидентів між двома державами.

У ніч з 7 на 8 серпня 2008 року грузинські війська здійснили артилерійський напад на місто Цхінвалі, адміністративну столицю Південної Осетії. З 8 серпня 2008 року російські сухопутні війська проникли в Грузію, переправившись через Абхазію та Південну Осетію, перш ніж увійти в сусідні регіони на безперечні грузинські території.

12 серпня 2008 року під егідою Європейського Союзу між Російською Федерацією та Грузією було укладено угоду про припинення вогню, яка передбачає, що сторони утримаються від застосування сили, припинять бойові дії та забезпечать доступ для гуманітарної допомоги, а також, щодо повернення до своїх звичних баз, а російські військові сили - до ліній до початку бойових дій.

Через затримку Російською Федерацією із застосуванням цієї угоди, 8 вересня 2008 року було підписано нову угоду про імплементацію угоди про припинення вогню (угода Саркозі-Медведєв).

10 жовтня 2008 року Росія завершила виведення своїх військ, дислокованих у буферній зоні, за винятком села Переві (Сачхерський район), розташованого на безперечній грузинській території, з якого російські війська вийшли 18 жовтня 2010 року.

Суд визнав за доцільне розглянути військові операції, проведені під час активної фази бойових дій, окремо від інших подій, що відбулися після припинення активної фази бойових дій.

Скарги, процедура та склад Суду

Уряд-заявник стверджував, що:

- військові дії російських збройних сил та / або сил Південної Осетії під час конфлікту порушили статтю 2 (право на життя);

- вбивства, жорстоке поводження, пограбування та спалення будинків здійснювались російськими Збройними Силами та силами Південної Осетії в Південній Осетії та прилеглій буферній зоні, порушили статті 2, 3 (заборона катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження) та 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 (захист власності);

- сили Південної Осетії незаконно затримали 160 цивільних осіб (переважно жінок та людей похилого віку) у неналежних умовах протягом приблизно п'ятнадцяти днів, перш ніж звільнити їх усіх 27 серпня 2008 року, а з деякими із затриманих також жорстоко поводилися, що становило порушення статті 3 та статті 5 (право на свободу та безпеку) Конвенції;

- понад 30 грузинських військовополонених зазнали жорстокого поводження та тортур з боку російських та південноосетинських військ у серпні 2008 року, що є порушенням статті 3 Конвенції;

- Російська Федерація та влада Абхазії й Південної Осетії запобігли поверненню до цих регіонів близько 23 000 примусово переміщених етнічних грузинів, що спричинило порушення статті 2 Протоколу № 4 (свобода пересування);

- російські війська та сепаратистська влада розграбували та знищили державні школи та бібліотеки та залякували учнів та вчителів етнічних грузинів, що становило порушення статті 2 Протоколу № 1 (право на освіту);

- Російська Федерація не проводила жодного розслідування подій стосовно статті 2 Конвенції.

Отже, посилаючись на статтю 13 (право на ефективний засіб правового захисту), уряд-заявник скаржився на відсутність ефективних засобів правового захисту щодо їх скарг відповідно до статей 3, 5 та 8 Конвенції, статей 1 та 2 Протоколу № 1 та статті 2 Протоколу № 4.

11 серпня 2008 р. Грузія подала до Суду заяву проти Російської Федерації та вимагала застосування тимчасового заходу (правило 39 Регламенту Суду).

Голова Суду вирішив застосувати Правило 39, закликаючи обидві Високі Договірні Сторони виконувати свої зобов'язання, особливо стосовно статей 2 та 3 Конвенції. Застосування правила 39 було продовжено кілька разів.

Заява була оголошена частково прийнятною 13 грудня 2011 року. 3 квітня 2012 року Палата відмовилася від юрисдикції на користь Великої палати. Слухання відбулося 23 травня 2018 року.

Рішення було винесено Великою палатою з 17 суддів, яка складалася наступним чином:

Robert Spano (Ісландія), президент,

Linos-Alexandre Sicilianos (Греція),

Jon Fridrik Kjølbro (Данія),

Paul Lemmens (Бельгія),

Yonko Grozev (Болгарія),

Helena Jäderblom (Швеція),

Vincent A. DeGaetano (Мальта),

Ganna Yudkivska (Україна),

Paulo Pinto de Albuquerque (Португалія),

Helen Keller (Швейцарія),

Krzysztof Wojtyczek (Польща),

Dmitry Dedov (Росія),

Armen Harutyunyan (Вірменія),

Gabriele Kucsko-Stadlmayer (Австрія),

Georgios A. Serghides(Кіпр),

Tim Eicke(Великобританія),

Lado Chanturia (Грузія),

а також Johan Callewaert, заступник секретаря Великої палати.

Рішення Суду

Що стосується оцінки доказів та встановлення фактів, Суд посилався на принципи, узагальнені у справі Грузія проти Росії (I). ЄСПЛ спирався на спостереження та численні інші документи, подані сторонами. ЄСПЛ також врахував доповіді міжнародних урядових та неурядових організацій. ЄСПЛ попросив учасників надати додаткові звіти. Суд також взяв до уваги заяви свідків та експертів під час слухань, які відбулись у Страсбурзі 6 - 17 червня 2016 року. ЄСПЛ заслухав свідчення в цілому 33 свідків.

Активна фаза бойових дій з 8 по 12 серпня 2008 року - Стаття 2

Суд вважав, що у разі воєнних операцій, здійснених під час міжнародного збройного конфлікту, не можна говорити про "ефективний контроль" над певною територією. Сама реальність збройного протистояння та боїв між ворожими військовими силами, які прагнуть встановити контроль над місцевістю в умовах хаосу, означала, що контроль над цією територією відсутній. Це було справедливо і в цій справі, оскільки більшість боїв відбувалися в районах, які раніше знаходились під контролем Грузії.

Тому Суд надав вирішальну вагу тому факту, що сама реальність збройного протистояння та боїв між ворожими збройними силами, які прагнуть встановити контроль над місцевістю в умовах хаосу, означала не тільки відсутність "ефективного контролю" над цією територією, але також виключається будь-яка форма "влади та контролю державного агента" над особами. Таким чином, ЄСПЛ вирішив, що умови, які Суд застосовував у своїй прецедентній практиці для визначення здійснення екстериторіальної юрисдикції державою, не були дотримані щодо військових операцій, які в ЄСПЛ мав розглянути у цій справі щодо активної фази бойових дій у контексті міжнародного збройного конфлікту. Це не означає, що держави можуть діяти поза будь-яких правових рамок; у такому контексті вони були зобов'язані дотримуватися дуже детальних норм міжнародного гуманітарного права.

Суд дійшов висновку, що події, що відбулися під час активної фази бойових дій (8-12 серпня 2008 р.), не підпадали під юрисдикцію Російської Федерації для цілей статті 1 Конвенції та визнав цю частину заяви неприйнятною.

Окупаційна фаза після припинення бойових дій (з угоди про припинення вогню від 12 серпня 2008 р.) - статті 2, 3 та 8 Конвенції та стаття 1 Протоколу № 1

Суд встановив, що Російська Федерація здійснювала "ефективний контроль" у значенні своєї судової практики (Лойзіду проти Туреччини, Кіпр проти Туреччини, Ілашку та інші проти Молдови та Росії, Аль-Скейні та інші проти Великобританії і Катан та інші проти Республіки Молдова та Росії) над Південною Осетією, Абхазією та „буферною зоною” протягом періоду з 12 серпня по 10 жовтня 2008 року, дата офіційного виведення російських військ. Після цього сильна присутність Росії та залежність влади Південної Осетії та Абхазії від Російської Федерації свідчили про те, що продовжувався "ефективний контроль" над Південною Осетією та Абхазією.

Суд дійшов висновку, що події, що відбулися після припинення воєнних дій (після припинення вогню 12 серпня 2008 року), підпадали під юрисдикцію Російської Федерації для цілей статті 1 Конвенції.

Суд зауважив, що інформація, яка міститься у джерелах, включаючи звіти Місії ЄС з встановлення фактів, ОБСЄ, Комісара Ради Європи з прав людини, Amnesty International і Human Rights Watch, була послідовною щодо існування після припинення активних бойових дій, систематичної кампанії спалення та розграбування будинків у грузинських селах у Південній Осетії та "буферній зоні". Така інформація також узгоджувалась із супутниковими знімками від 9 жовтня 2008 року, які показують, що будинки були спалені. Ця кампанія супроводжувалася порушеннями, вчиненими щодо цивільних осіб, і зокрема сумарних страт. Три грузинські свідки, заслухані Судом, також згадували про спалення та розграбування будинків ополченцями Південної Осетії, коли їхні села перебували під контролем Росії, а також порушення, вчинені щодо грузинських цивільних осіб.

Суд повторив, що адміністративна практика визначається не тільки "повторенням актів", але і "офіційною толерантністю": "протиправні дії допускаються тим, що начальство осіб, які безпосередньо відповідають, хоча і знає про такі дії, не вживає жодних дій, щоб покарати їх або запобігти їх повторенню; або вищий орган влади, зважаючи на численні звинувачення, виявляє байдужість, відмовляючи в будь-якому адекватному розслідуванні їхньої істинності чи хибності, або що в судовому провадженні відмовляють у справедливому розгляді таких скарг» (наприклад, Грузія проти Росії (I)).

Хоча деякі свідчення свідків вказували на те, що часом російські війська втручалися, щоб припинити зловживання, вчинені проти цивільного населення, у багатьох випадках російські війська були пасивно присутні під час мародерських дій. Незважаючи на розпорядження російських Збройних Сил щодо захисту населення та проведення миротворчих та правоохоронних операцій на місцях, вжитих російською владою заходів виявилося недостатньо для запобігання заявленим порушенням. Російська влада може вважати це "офіційною толерантністю", про що також свідчить той факт, що останні не провели ефективного розслідування заявлених порушень.

Суд постановив, що у нього є достатньо доказів, які дозволять йому без розумних сумнівів дійти висновку про існування адміністративної практики, що суперечить статтям 2 та 8 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 щодо убивства цивільних осіб та підпалу та грабунки будинків у грузинських селах у Південній Осетії та “буферній зоні”. Беручи до уваги серйозність скоєних зловживань, які можуть бути кваліфіковані як "нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження" внаслідок почуття туги та переживань, які зазнали потерпілі - які були спрямованіна етнічну групу - Суд встановив, що ця адміністративна практика також порушила статтю 3 Конвенції. Правило вичерпання національних засобів правового захисту не застосовувалося там, де було встановлено існування адміністративної практики.

Отже, мало місце порушення статей 2, 3 та 8 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1, і Російська Федерація несла відповідальність за це порушення.

Поводження із цивільними затриманими та законність їх утримання - статті 3 та 5

Суд зазначив, що не заперечується, що 160 цивільних громадян Грузії, більшість з яких були досить літніми, а третину - жінки, були затримані силами Південної Осетії у підвалі "Міністерства внутрішніх справ Південної Осетії" Цхінвалі приблизно між 10 та 27 серпня 2008 р. Оскільки грузинські цивільні особи були затримані переважно після припинення бойових дій, Суд дійшов висновку, що вони потрапляли під юрисдикцію Російської Федерації.

Свідчення грузинських цивільних осіб щодо умов їх утримання підтверджувалися інформацієюз різних джерел, доступних Суду. Начальник «центру тримання під вартою» визнав на слуханні свідків, що підвал «Міністерства внутрішніх справ Південної Осетії» не був розроблений для розміщення такої кількості затриманих. Чоловіки та жінки утримувалися разом певний час, де не було достатньо ліжок та не були дотримані основні вимоги до здоров'я та гігієни.

Незважаючи на те, що безпосередня участь російських військ не була чітко продемонстрована, той факт, що грузинське цивільне населення потрапляло під юрисдикцію Російської Федерації, означало, що остання також несла відповідальність за дії влади Південної Осетії. Незважаючи на те, що вони були присутні на місці події, російські війська не втрутилися, щоб запобігти порушенню прав людини.

Суд дійшов висновку, що існувала адміністративна практика, що порушує статтю 3, щодо умов утримання близько 160 цивільних громадян Грузії та принижуючих дій, яким вони були піддані, що спричинило їм незаперечні страждання і повинно було розцінюватися як нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно до практики Суду, правило вичерпання національних засобів правового захисту не застосовувалося там, де було встановлено існування адміністративної практики.

Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції, і Російська Федерація несла відповідальність за це порушення.

За даними Уряду-відповідача, цивільні громадяни Грузії були затримані для власної безпеки через потенційні напади південних осетинів, які прагнули помститися грузинам за напад на Цхінвалі. Це обґрунтування, яке, крім того, фактично оскаржувалось, не було прийняте підставою для затримання. Крім того, затриманим не було повідомлено про причини їх арешту та затримання.

Суд дійшов висновку, що існувала адміністративна практика, що порушує статті 5, щодо свавільного затримання цивільних громадян Грузії в серпні 2008 року, і що Російська Федерація відповідальна за наслідки порушення.

Поводження з військовополоненими - стаття 3

Суд зазначив, що випадки жорстокого поводження та катувань військовополонених військами Південної Осетії згадувались у різних доступних йому джерелах. На засіданні свідків у Страсбурзі двоє свідків докладно описали поводження, яке застосовували до них південноосетинські, а також російські сили.

Суд вважав, що він мав достатньо доказів, які дозволять йому зробити висновок про те, що грузинські військовополонені стали жертвами ставлення, що суперечить статті 3 Конвенції, завданої військами Південної Осетії. Незважаючи на те, що пряма участь російських військ не була чітко продемонстрована у всіх випадках, той факт, що військовополонені потрапляли під юрисдикцію Російської Федерації, означав, що остання також несла відповідальність за дії сил Південної Осетії. Хоча вони були присутні на місці події, російські війська не втручались, щоб запобігти ставленню, на яке скаржилися.

Суд встановив, що жорстоке поводження з боку грузинських військовополонених повинно розглядатися як катування в значенні статті 3 Конвенції. Такі дії були особливо серйозними з огляду на те, що вони вчинялись проти військовополонених, які мали особливий захищений статус згідно з міжнародним гуманітарним правом.

Суд дійшов висновку, що існувала адміністративна практика, що суперечить статті 3 Конвенції, щодо актів катувань, жертвами яких стали грузинські військовополонені. Отже, мало місце порушення статті 3, і Російська Федерація несла відповідальність за це порушення.

Свобода пересування переміщених осіб - стаття 2 Протоколу № 4

Інформація в різних джерелах, доступних Суду, була послідовною щодо відмови влади Південної Осетії та Абхазії дозволити повернення багатьох етнічних грузин до своїх домівок, навіть якщо деякі повернення в регіоні Ахалгорі були дозволені. У Женеві тривали переговори з метою пошуку політичного рішення. Тим часом фактична влада Південної Осетії та Абхазії, а Російська Федерація, яка мала ефективний контроль над цими регіонами, мала за Конвенцією обов'язок дозволити жителям грузинського походження повернутися до своїх домівок.

Суд дійшов висновку, що існувала адміністративна практика, що порушує статті 2 Протоколу № 4.

Ситуація щодо неможливості громадян Грузії повернутися до своїх домівок все ще тривала 23 травня 2018 року, на дату слухання справи по суті.

Отже, було порушення статті 2 Протоколу № 4 принаймні до 23 травня 2018 року, і Російська Федерація несла відповідальність за це порушення.

Право на освіту - стаття 2 Протоколу № 1

Суд вважав, що він не мав у своєму розпорядженні достатньо доказів, щоб поза розумним сумнівом зробити висновок про те, що мали місце випадки, що суперечать статті 2 Протоколу № 1. Отже, порушення цієї статті не було.

Обов'язок розслідування - стаття 2

Суд дійшов висновку, що Російська Федерація зобов'язана провести адекватне та ефективне розслідування не тільки подій, що відбулися після припинення бойових дій, але й подій, що відбулися під час активної фази бойових дій.

Беручи до уваги серйозність злочинів, які нібито були скоєні під час активної фази бойових дій, а також масштаб та характер порушень, виявлених під час окупації, Суд встановив, що розслідування, проведене російською владою, не задовольнило вимог статті 2 Конвенції.

Отже, мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.

Ефективні засоби правового захисту - стаття 13

З огляду на вищезазначені висновки, Суд постановив, що немає необхідності в окремому розгляді скарги уряду-заявника за статтею 13 у поєднанні зі статтями 3, 5 та 8 Конвенції та статтями 1 та 2 Протоколу № 1 та статті 2 Протоколу № 4.

Стаття 38

Вивчивши документи, подані до Суду на його прохання урядом-заявником, Суд встановив, що уряд-заявник виконав своє зобов'язання співпрацювати відповідно до статті 38 Конвенції.

Уряд-відповідач відмовився подавати „бойові звіти” на тій підставі, що ці документи становлять „державну таємницю”, незважаючи на домовленості, запропоновані Судом щодо подання неконфіденційних витягів. Вони також не подавали до Суду жодних практичних пропозицій, які б дозволили їм виконати свій обов'язок співпраці, зберігаючи таємницю певних відомостей. Отже, Суд встановив, що Уряд-відповідач не виконав свого обов'язку надати Суду всі необхідні дані для встановлення фактів справи, як того вимагає стаття 38 Конвенції.

Справедлива компенсація (стаття 41)

Суд постановив, що питання про застосування статті 41 не готове до вирішення, і, отже, зарезервував його повністю.