Про єдність судової практики: рішення ЄСПЛ у справі "Ващенко та Третяк проти України"

Рішення у справі «Ващенко та Третяк проти України» (№ 42489/16 та № 74213/17) стосується, за твердженням Верховного Суду, інструментів, які існували до реформи процесуального законодавства, судової реформи 2016–2017 років, а констатоване в ньому порушення є черговим переконливим підтвердженням необхідності проведених змін.

У цьому рішенні ЄСПЛ дійшов висновку, що скасування остаточних та обов’язкових до виконання судових рішень у результаті їх перегляду Верховним Судом України на підставі судової практики, сформованої після ухвалення цих рішень, не відповідало принципу res judicata – одному з елементів принципу правової визначеності.

На момент розгляду справ заявників у цій справі на національному рівні Верховний Суд України керувався положеннями тодішнього адміністративного й цивільного процесуального законодавства.

Це законодавство дозволяло сторонам у провадженнях, розгляд яких уже був завершений остаточним рішенням суду касаційної інстанції, звертатися до Верховного Суду України з проханням про екстраординарний перегляд рішень нижчих судів в адміністративних та цивільних справах на тій підставі, що після остаточного рішення в наступних судових рішеннях відбулося інше застосування матеріального права.

Відтак, ухвалені на користь позивачів національними судами рішення вступили в законну силу, а рішення у справі Ващенка було виконане. Проте відповідачі - державні органи та підприємства звернулися до Верховного Суду України. Через 4-5 місяців після остаточних рішень в інших, подібних справах, суди почали застосовувати закон інакше. Верховний Суд України скасував ухвалені на користь Ващенка і Третяка рішення.

ЄСПЛ вже оцінював зазначену процедуру перегляду у ВСУ, визнавши, що вона не становила ефективного національного засобу правового захисту, яким могли скористатися сторони, оскільки сама природа підстав, на яких її можна було вимагати, породжувала невизначеність: вони повністю залежали від фактора, що не підлягав контролю сторін, а саме від майбутніх гіпотетичних змін у судовій практиці, які могли відбутися в будь-який момент протягом однорічного строку з дати оскаржуваного рішення касаційного суду (див. «Вестра, ПП та інші проти України» (ухв.), № 60680/16 та 6 інших, §§ 51–56, 2 вересня 2025 року).

З огляду на викладене вище ЄСПЛ дійшов висновку, що остаточними національними рішеннями у справах компаній-заявників були ті, що набрали законної сили до подання заяви про перегляд (там само, §§ 57–58).

ЄСПЛ зазначив, що немає жодних ознак того, що скасування остаточних судових рішень у справах заявників було обумовлено необхідністю виправлення помилки, що мала справді фундаментальне значення для судової системи, або обставинами істотного та переконливого характеру.

Така ситуація, зазначає Верховний Суд, була результатом рутинного застосування правових положень, які на той час дозволяли ставити під сумнів остаточні та ті, що підлягають виконанню, судові рішення лише з тієї причини, що пізніша судова практика вказувала на інше рішення.

Погодимося з висловленою позицією Верховного Суду щодо оцінки застосування норм законодавства і правової позиції щодо єдності судової практики, правової визначеності, яку мають забезпечувати судові рішення, як один із невід'ємних елементів верховенства права, а також щодо остаточності судового рішення.

Однак на порядку денному для національної судової системи питання правової визначеності, остаточності судових рішень, формування сталої та єдиної судової практики залишається - формула відступу від правових висновків у подібних справах, що існує сьогодні потребує урахування висновків ЄСПЛ у зазначеній справі "Ващенко та Третяк проти України".