Правові аспекти завершення збройного конфлікту, спричиненого агресією рф проти України

Проблема завершення збройного конфлікту між рф і Україною, причиною якого є тривала агресія РФ, відзначається надзвичайною актуальністю та вирішується не лише під час військового протистояння сторін збройного конфлікту, яке має певну закономірність – перемога однієї із сторін і поразка іншої сторони.

Аналіз офіційних, інформаційних та інших матеріалів, що стосуються гарантій безпеки України в умовах збройного конфлікту, спричиненого агресією російської федерації, тривалого переговорного процесу між Україною, російською федерацією за участі США щодо завершення збройного конфлікту, а також стосовно укладення мирної угоди між рф та Україною, забезпечення гарантій безпеки для України після завершення збройного конфлікту дають достатні підстави для розуміння можливості правового вирішення проблеми завершення збройного конфлікту.

Насамперед важливою є об’єктивна оцінка стану збройного конфлікту, спроможностей, переваг і вразливості сторін збройного конфлікту. Ситуація на лінії бойового зіткнення характеризується проведенням російськими збройними силами наступальних дій практично на усіх ділянках фронту, протяжність якого з півночі на південь у Сумській, Харківській, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Херсонській областях становить близько 1200 км. Сили оборони України ведуть оборонні бої та стримують натиск противника, руйнують плани агресора щодо окупації території України, на окремих ділянках проводять успішні контрнаступальні дії.

Аналіз актуальної обстановки на фронті, попри офіційні заяви військово-політичного керівництва рф, не дає підстав для висновку про переваги однієї із сторін збройного конфлікту, що призвело б до її перемоги .

Стан і перспективи переговорного процесу між сторонами збройного конфлікту – російською федерацією та Україною, за участі у перемовинах США, набули значного публічного обговорення не лише в Україні. Суспільний запит на завершення наймасштабнішого у Європі після Другої світової війни міжнародного збройного конфлікту, укладення за наслідками перемовин угоди між Україною та російською федерацією існує не лише в Україні, але й у Європі, загалом у світі

Збройний конфлікт між російською федерацією та Україною триває упродовж останніх 12 років – з лютого 2014 року. Причиною збройного конфлікту є агресія російської федерації проти України. З 24 лютого 2022 року після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну збройний конфлікт має ознаки високотехнологічної війни нового покоління із застосуванням усіх видів конвенційної зброї та характеризується значними втратами як серед особового складу військ, так і серед мирного населення, руйнуванням і знищенням населених пунктів на території України, знищенням цивільної інфраструктури внаслідок обстрілів, авіаційних, ракетно-дронових ударів по території України, що мають невибірковий і непропорційний характер. Збройний конфлікт супроводжується численними порушеннями законів і звичаїв війни військовослужбовцями та іншими категоріями осіб з числа збройних сил держави-агресора.

У національному законодавстві України збройний конфлікт з Російською Федерацією визначається як війна за незалежність. Натомість у російській федерації агресію проти України політична доктрина визначає терміном «Спеціальна військова операція», на політичному та законодавчому рівнях не визнається факт агресії проти України, не визнається факт розв’язаного військово-політичним керівництвом рф міжнародного збройного конфлікту.

Полярні підходи до визначення як політичних, так і юридичних основ початку збройного конфлікту між Україною та рф відобразилися на позиціях сторін у переговорному процесі щодо завершення збройного конфлікту, укладанні мирної угоди, на якій наполягає, зокрема, в офіційних заявах адміністрація США, докладаючи певних зусиль для цього у переговорному процесі між Україною та рф. Укладення договору про завершення збройного конфлікту з рф, про справедливий мир прагне Україна.

Водночас, перебіг збройного конфлікту після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну засвідчив про здійснення агресії, що на практиці виявилося, зокрема, у проведенні у лютому-березні 2022 року наступальних операцій не лише у Донецькій, Луганській областях, але й з метою захоплення столиці України Києва, населених пунктів Чернігівської, Сумської, Харківської областей, в окупації частини Запорізької, Херсонської областей.

Під час збройного конфлікту російським військово-політичним керівництвом організовано та проведено з порушенням норм міжнародного права так звані референдуми на окупованих територіях Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей та у спосіб змін до Конституції рф зазначені території України у порушення вимог і норм міжнародного права включені до складу російської федерації.

Російські війська застосовують міжнародно-протиправну практику знищення населених пунктів на території України, нанесення непропорційних та невибіркових авіаційних, ракетно-дронових ударів по цивільних об’єктах, по об’єктах тепло-водопостачання тощо.

Міжнародна протиправність дій російської федерації, щодо підготовки, планування, здійснення агресії проти України визнана у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН , у заявах Європейського парламенту, у численних заявах парламентів держав Європи.

Аналіз характеру, спрямованості дій російських військ на території України та перебігу збройного конфлікту не дають жодних підстав стверджувати про наміри російської федерації припинити збройний конфлікт, завершити збройний конфлікт, укласти міжнародну угоду з Україною. Жодні пропозиції, окрім капітуляції України, щодо завершення збройного конфлікту офіційні особи російської федерації не висловлювали та не висловлюють.

Водночас Президентом України, уповноваженими представниками органів державної влади України неодноразово висловлювались і висловлюються наміри щодо завершення збройного конфлікту, укладення угоди з російською федерацією, що стало б визначальним для забезпечення гарантій безпеки України за участі держав Європи та США. Завершення збройного конфлікту має воєнну, політичну та правову складові, які взаємопов’язані та взаємозалежні, економічна складова як ресурсна основа збройного конфлікту реалізується у політичній складовій та визначає можливості воєнної складової.

Воєнна складова або ж воєнний аспект завершення збройного конфлікту полягає у фактичному припиненні воєнних дій, що на практиці є наслідком перемоги однією зі сторін збройного конфлікту за рахунок визначальної переваги у збройному протистоянні. Перемога однієї зі сторін збройного конфлікту може полягати у досягненні такого стану перебігу збройного конфлікту, коли інша сторона (переможена) втрачає спроможність до ведення воєнних дій, що стає причиною припинення участі у збройному конфлікті.

Водночас завершення збройного конфлікту може бути результатом виснаження обох сторін, коли ведення воєнних дій стає неможливим внаслідок значних, невідновних втрат обох сторін збройного конфлікту, що має наслідком фактичне припинення збройного конфлікту.

У будь-якому випадку припинення збройного конфлікту виявляється у припиненні вогню (ceasefire), тобто у припиненні застосування Збройних Сил, у фактичному зупиненні воєнних дій сторонами збройного конфлікту.

Політична складова завершення збройного конфлікту синхронізується з воєнною складовою та означає досягнення цілей зовнішньої політики держави у збройному конфлікті. Насамперед політична складова є важливою щодо прийняття рішення про завершення збройного конфлікту для держави, яка розпочала збройний конфлікт, агресію.

Держава-агресор з урахуванням воєнної складової збройного конфлікту, за умови отримання воєнних переваг, висловлює умови завершення збройного конфлікту державі, що стала жертвою агресії.

Політична складова завершення збройного конфлікту для держави, що стала жертвою агресії, полягає у прийнятті умов, які продиктовані фактичним перебігом збройного конфлікту та, які пред’явлені як вимоги державою-агресором за обставин, що свідчать про перевагу агресора у збройному конфлікті, про досягнення ним перемоги.

У такому випадку держава-жертва агресії має ухвалювати рішення щодо умов капітуляції перед агресором. Подібне рішення (рішення про капітуляцію) повністю залежить від воєнної складової, від спроможності продовжити збройний конфлікт, здійснювати відсіч збройної агресії та від готовності до цього не лише сектору безпеки і оборони держави, а й усього суспільства. Внутрішньополітичний контекст політичної складової завершення збройного конфлікту, попри зовнішньополітичні чинники, є очевидним.

Правовий контекст (правова складова) завершення збройного конфлікту полягає в укладенні двосторонньої (за певних умов – трьохсторонньої, багатосторонньої ) міжнародної угоди, як міжнародно-правового документу, що визначить умови завершення збройного конфлікту, його наслідки, у поточній, короткостроковій, середньостроковій та, за певних умов – у довгостроковій перспективі.

Водночас, укладення міжнародної угоди повною мірою залежить від воєнної складової завершення збройного конфлікту та засновується на досягнутих під час збройного конфлікту перевагах або ж втратах сторін збройного конфлікту.

За будь-яких обставин розвитку збройного протистояння без фактичного припинення воєнних дій правова складова завершення збройного конфлікту, якою є укладення міжнародної угоди, не може бути реалізованою. Укладення міжнародної угоди про завершення збройного конфлікту під час активних дій сторін у збройному протистоянні не має прецедентів у міжнародних відносинах.

У практиці миротворчості, досі не існує чіткого визначення того, що саме становить мирну угоду, або, власне, що вона повинна містити, щоб забезпечити стійке вирішення збройного конфлікту. Звертаються до прикладу Дейтонської мирної угоди 1995 року, яка насправді складається з 11 різних угод, підписаних різними комбінаціями учасників. Водночас зазначається, що це була не єдина всеосяжна угода у складному переговорному процесі, оскільки до її підписання раніше підписувались мирні угоди, які були порушені. Миротворчий процес у Боснії до підписання заключної Дейтонської мирної угоди супроводжувався укладенням щонайменше 44 письмових угод про припинення вогню .

Світова практика свідчить про те, що припинення вогню сторонами збройного конфлікту є необхідною умовою подальших дій щодо можливого завершення збройного конфлікту, укладення мирної угоди. Акцентується увага на відмінності між укладенням мирної угоди та укладенням інших угод про припинення, завершення збройного конфлікту.

Прикладом таких поступових, послідовних дій є завершення конфлікту між Китайською Народною Республікою та Соціалістичною Республікою В’єтнам у 1979 році. Вторгнення Народно-визвольної армії Китаю на територію В’єтнаму мало усі ознаки агресії, під час якої частина території В’єтнаму була окупована, проте наступ військ КНР Збройні Сили СРВ зупинили. Внаслідок активних дипломатичних дій зацікавлених держав, зокрема на той час СРСР, КНР вивів свої війська з території В’єтнаму. Упродовж року між державами неодноразово виникали прикордонні конфлікти, які не призвели до повномасштабних воєнних дій. Дипломатичні та міжпартійні відносини між КНР і СРВ були нормалізовані у 1991 році. Договір про сухопутний кордон було підписано у 1999 році та ратифіковано у 2000 році, а договір про делімітацію Тонкінської затоки було підписано у 2000 році.

Іншим прикладом укладення міжнародної угоди про завершення збройного конфлікту є Угода про встановлення миру та міждержавних відносин між Азербайджанською Республікою та Республікою Вірменія (Угода) щодо урегулювання збройного конфлікту навколо Нагірного Карабаху. Угода була укладена за посередництва США у серпні 2025 році та засвідчила про завершення міжнародного збройного конфлікту, який тривав понад 30 років.

Відповідно до Угоди Азербайджанська Республіка та Республіка Вірменія, усвідомлюючи нагальну необхідність встановлення справедливого, всеосяжного та тривалого миру в регіоні, бажаючи сприяти досягненню цієї мети шляхом встановлення міждержавних відносин, керуючись Статутом Організації Об’єднаних Націй, Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй (1970), Заключного акту Гельсінської конференції з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та Алма-Атинської Декларації від 21 грудня 1991 року, прагнучи розвивати відносини на основі норм і принципів, закріплених у цих документах, висловлюючи взаємну волю до встановлення добросусідських відносин між собою, домовилися встановити мирні міждержавні відносини на основі, зокрема, визнання, що кордони між Радянськими Соціалістичними Республіками колишнього СРСР стали міжнародними кордонами відповідних незалежних держав і були визнані такими міжнародним співтовариством, поваги до суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності міжнародних кордонів та політичної незалежності ( Стаття I Угоди).

Азербайджанська Республіка і Республіка Вірменія (Сторони) в Угоді підтвердили, що не мають жодних територіальних претензій одна до одної і не будуть висувати таких претензій у майбутньому; не будуть вчиняти жодних дій, включаючи планування, підготовку, заохочення та підтримку таких дій, які мають на меті розчленувати або порушити, повністю або частково, територіальну цілісність або політичну єдність іншої Сторони (Стаття II Угоди) .

Важливими, окрім інших, є положення Угоди про встановлення миру та міждержавних відносин між Азербайджанською Республікою та Республікою Вірменія, які стосуються: утримання від застосування сили або погрози застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності або будь-яким іншим чином (Стаття III Угоди); утримання від втручання у внутрішні справи Сторін (Стаття IV Угоди); зобов’язання розглянути випадки зникнення безвісти та насильницьких зникнень, що мали місце під час збройного конфлікту, визнання важливості розслідування долі зниклих осіб, включаючи пошук та повернення останків, залежно від обставин, та забезпечення справедливого правосуддя щодо цих осіб шляхом належного розслідування, як засобу примирення та зміцнення довіри (Стаття IX Угоди), а також – зобов’язання відкликати, відхилити або іншим чином врегулювати усі міждержавні претензії, скарги, протести, заперечення, судові провадження та спори, пов’язані з питаннями, що існували між Сторонами до підписання цієї Угоди в будь-якому судовому органі, не ініціювати таких претензій, скарг, протестів, заперечень, судових проваджень і не брати участі у будь-якій формі в таких претензіях, скаргах, протестах, запереченнях, судових процесах, ініційованих проти іншої Сторони будь-якою третьою стороною, не вживати, не заохочувати і не брати участі будь-яким чином у будь-яких ворожих діях одна проти одної, що суперечать цій Угоді, у дипломатичній, інформаційній та інших сферах (Стаття XV Угоди).

Зазначені положення Угоди про встановлення миру та міждержавних відносин між Азербайджанською Республікою та Республікою Вірменія наочно свідчать про те, що предметом мирних угод про завершення збройного конфлікту є вирішення територіального питання на основі визнання суверенітету, політичної незалежності держав-сторін збройного конфлікту, невтручання у внутрішні справи держав, незастосування сили у подальшій перспективі у двосторонніх відносинах.

Мирна угода про завершення збройного конфлікту має визначити шляхи вирішення питань, які стосуються вчинення злочину агресії, воєнних та інших міжнародних злочинів під час збройного конфлікту. Без вирішення комплексу зазначених питань укладення мирної угоди між сторонами міжнародного збройного конфлікту втрачає предметність і немає ні політичного, ні правового змісту.

Відтак, укладення міжнародної угоди щодо завершення збройного конфлікту між рф та Україною без вирішення питання територіальної цілісності України, як жертви агресії, без правового визначення належності окупованих рф внаслідок агресії територій України є неможливим, як і неможливим є укладення мирної угоди між рф та Україною без визначення перспективи щодо гарантій безпеки України, яка стала жертвою агресії рф.

Аналіз норм міжнародного права та положень чинного національного законодавства не дають підстав для висновку про можливість укладення Україною міжнародної угоди з рф з визнанням окупованих агресором територій як територій, що належать рф. Така угода може бути виключно наслідком політичного та юридичного визнання перемоги у збройному конфлікті російської федерації, що не відповідає наразі перебігу збройного конфлікту, про що свідчить, як зазначалось, його воєнна складова.

Збройна агресія рф проти України зруйнувала основи регіональної безпеки та засвідчила про кризу світового правопорядку. Регіональна безпека в Європі засновувалась на результатах Другої світової війни, перемоги над нацистською Німеччиною, що було визначено державами антигітлерівської коаліції під час Потсдамської конференції – США, СРСР та Великою Британією.

До початку збройної агресії проти України, під час збройного конфлікту військово-політичне керівництво рф заявило та продовжує заявляти про необхідність забезпечення безпеки рф через можливе розширення Північно-атлантичного альянсу (НАТО) внаслідок можливого прийняття України до складу альянсу. Такі заяви не мають реального змісту, однак позиція рф підлягає обговоренню та вимагає за умови подальшого твердження рф про необхідність забезпечення безпеки рф прийняття відповідного міжнародно-правового рішення.

Водночас, руйнування післявоєнного устрою Європи внаслідок агресії рф проти України та окупації рф територій України потребують участі усіх держав Європи у вирішенні перспектив міжнародного порядку в Європі. Така участь держав Європи, Європейського Союзу, а також США, як активного учасника післявоєнного устрою Європи, Великої Британії, Туреччини як впливової держави для забезпечення регіональної безпеки, може стати основою переговорного процесу про завершення збройного конфлікту між рф та Україною з визначенням реальних гарантій безпеки для України на короткострокову та середньострокову перспективу.

Отже, завершення збройного конфлікту між РФ та Україною має взаємопов’язані воєнну, політичну та правову складові, серед яких визначальною є воєнна складова.

Правові аспекти завершення збройного конфлікту між рф та Україною полягають в укладенні міжнародної угоди, що передбачає попередні домовленості сторін збройного конфлікту про припинення збройного конфлікту, а також у вирішенні питань щодо відповідальності за міжнародні злочини, вчинені під час збройної агресії. Завершення збройного конфлікту між рф та Україною напряму залежить від досягнення мети, яку визначила та переслідувала рф на початку збройного конфлікту, та від можливої зміни мети агресії проти України під час перебігу збройного конфлікту через неможливість досягти первинної мети. Відсутність офіційного (публічного) визнання військово-політичним керівництвом рф факту збройного конфлікту, розв’язаного проти України, не є відповідно до міжнародної практики завершення збройних конфліктів перешкодою для його завершення, укладення мирної угоди.

Укладення мирної угоди між Україною та російською федерацією повною мірою залежить від позиції військово-політичного керівництва рф, формування такої договірної позиції знаходиться під впливом США.

Участь США у переговорному процесі між Україною та рф є необхідною для досягнення сторонами узгодженості позицій щодо завершення збройного конфлікту та підписання мирної угоди.

Завершення збройного конфлікту між рф та Україною, підписання мирної угоди безпосередньо впливає на забезпечення міжнародної ( регіональної ) безпеки у Європі, що вимагає участі ЄС (держав-членів ЄС) у миротворчому процесі між Україною та рф.

Незважаючи на неготовність рф до підписання мирної угоди з Україною через недосягнення визначеної військово-політичним керівництвом рф мети повномасштабного вторгнення в Україну, відсутність спроможностей, насамперед економічних, продовжувати збройну агресію може розглядатися як обставина, що спонукає рф за певних обставин до припинення збройного конфлікту.

Припинення збройного конфлікту необхідно розглядати у контексті розведення Збройних Сил сторін збройного конфлікту – рф та України відповідно до досягнутих домовленостей у переговорному процесі.

Припинення збройного конфлікту може бути предметом окремої угоди між рф та Україною, що не потребує залученості до підписання такої угоди керівництва держав-сторін збройного конфлікту, а також – третіх держав. Водночас участь третіх держав у міжнародно-правовому урегулюванні припинення збройного конфлікту між рф та Україною є необхідною у контексті гарантування безпеки Україні після припинення збройного конфлікту.

Міжнародне право та законодавство України не передбачають легітимізації факту окупації рф території України. Для визнання окупованих територій України як таких, що належать рф, відсутні правові підстави, а тому відмова України від окупованої території не може бути предметом міжнародної угоди про завершення збройного конфлікту, не може бути предметом угоди про припинення збройного конфлікту.

Заявлена військово-політичним керівництвом рф одна з умов завершення збройного конфлікту з Україною – встановлення міжнародних гарантій безпеки російській федерації спонукає до проведення міжнародної конференції за участі зацікавлених держав та міжнародних (регіональних) організацій, які впливають на формування та підтримання таких гарантій безпеки в регіоні.

Проведення відповідної міжнародної конференції можливе виключно за умови завершення або стійкого припинення збройного конфлікту між рф та Україною. Для України проведення міжнародної конференції з урегулювання збройного конфлікту з рф може створити міжнародно-правові умови щодо ухвалення колективного рішення про гарантії безпеки після завершення збройного конфлікту на коротку та середньострокову перспективи.

Повний текст статті: Право України. 2026. №4. С.145-157