Тероризм як відтворення антиправової соціальної практики в агресивній війні РФ проти України
Розв’язана РФ агресія проти України у 2014-2015 роках, окупація Криму та окремих районів Донецької, Луганської областей, проведення Україною антитерористичної операції стали приводом для дослідження теоретико-прикладних питань тероризму у взаємозв’язку з реалізацією планів РФ щодо насильницької зміни конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України. Стаття «Тероризм як антиправова соціальна практика» була опублікована в журналі «Право України» (2015 р.,№9). За весь тривалий період увага грунтовному аналізу антиправової природи терористичної діяльності РФ проти України, на жаль, не приділялася. Хоча підстави для цього були та існують, а події під час розв’язаної широкомасштабної війни Росії проти України ще раз підтвердили, що тероризм є формою нинішньої реальної зовнішньої політики РФ, яка прикривається невдалими фразами про забезпечення своєї безпеки. Безпеки від чого – від демократії, від свободи, від суверенності сусідніх держав, від світового правопорядку, заснованого на загальнолюдських цінностях, на принципах і нормах міжнародного права?
Міфологія російського терору підтримується пропагандою, яка досягла стану агонії та не здатна спростувати очевидні для світу акти терору, які вчиняються нині в Україні. Терором є знищення воєнних об’єктів України та військовослужбовців, які окрім оборони своєї Вітчизни нічого іншого у воєнній діяльності не переслідували та не вчинили, ракетними ударами під приводом демілітаризації суверенної держави та залякування у такий спосіб з метою зміни політики української держави на користь власних амбіцій щодо геополітичного панування; бомбардування житлових кварталів та знищення цивільної інфраструктури для залякування громадян, які виявляють протест агресивній війні, російському тероризму; знищення шкіл, лікарень, торгових центрів і театрів; руйнування міст; викрадення громадських діячів, примушування із застосуванням насильства та погроз до співпраці з метою подальшого упровадження в соціальну практику страху і розпачу; вчинення найбільшого зла – нескінченних вбивств мирних жителів, знищення усіх та усього, що свідчить про українську ідентичність та національну самосвідомость.
Тероризм, розв’язання та ведення агресивної війни, порущення законів і звичаїв війни переплелись у системній злочинній поведінці, яка характеризує реалізацію зовнішньої політики РФ, що нічого спільного немає з правом і цінностями життя.
Матеріали статті про антиправову природу тероризму набули ще більшої актуальності сьогодні. Дослідження тероризму містять світоглядні, політологічні, соціологічні, правові аспекти, без поєднання яких важко дійти сутнісних висновків стосовно цього складного соціального явища, заснованого на насиллі та агресії.
Стан наукових досліджень проблем, які стосуються тероризму, безпосередньо залежить від присутності зазначеного явища у суспільному житті тих чи інших країн. В Україні лише окремі фахівці у своїх дослідженнях виходили на узагальнені та практичні питання протидії тероризму, здійснюючи аналіз його світоглядної, сутнісної, змістовної характеристик.
Є усі підстави для висновку про активність у вивченні тероризму науковцями у тих державах, де здійснюється протидія тероризму у практиці політичного існування або ж, де застосовується тероризм у соціальних комунікаціях.
Йдеться, насамперед, про Російську Федерацію, де тероризм став формою внутрішнього політичного протистояння, предметом загальної уваги, проблемою наукового і політичного значення ще у X1X столітті, з подальшим розвитком його теоретико-прикладних аспектів на початку XX століття, упродовж десятиліть з історичним перевеслом у XX1 сторіччя. Після поетики тероризму та влади, як це розкрито у тому числі з використанням філософсько-історичного підходу науковцями в Росії, сьогодення засвідчило не лише про достатній рівень доктринального опрацювання тематики тероризму в Росії, але й про експорт тероризму з цієї держави на територію інших держав, та, зокрема, на територію України.
Можливою є констатація наявності різних видів і форм тероризму, що привнесені з Росії в Україну. Проте найбільшу небезпеку утворює російський міждержавний тероризм, прояви якого суттєво актуалізують саму проблему і вимагають посиленої уваги ґрунтовним дослідженням, які повинні засвідчувати їх практичну значущість для сталого розвитку соціуму, вирішення важливих питань безпекового існування людини і суспільства.
Світоглядна характеристика тероризму виходить із розуміння ідеології насильства і страху як способів існування свідомості, вирішення соціальних конфліктів. Філософія тероризму у своїй завершеності містить увесь комплекс ідей, які послідовно ведуть до знищення життя. Водночас, жоден апологет тероризму такий висновок не лише не сприйме, але й докладе чимало зусиль для його спростування. Нічого дивного ми у цьому не віднайдемо, позаяк тероризм є певною хворобою світоглядного характеру з ознаками соціальної деформації, що спостерігаємо нині у РФ.
Соціологічні настанови тероризму ґрунтуються на сприйнятті насильницької ідеології та перспективи у такий спосіб досягти важливих для певної соціально структурованої групи переваг суспільного розвитку.
Проблема тероризму у її соціологічному вимірі, ґрунтується на світоглядному підході та виходить на розуміння тероризму як способу управління соціумом.
Політологічне бачення тероризму полягає у визначенні політики насильства і страху як засобів досягнення політичних цілей, застосування надмірно жорстоких насильницьких методів у боротьбі за владу. Потрібно визнати, що у політичному аспекті тероризм є чи
не найбільш витребуваний як у практиці соціальної дії, так і в теорії, у наукових розробках, а якщо більш глибоко, то необхідно визнати, що тероризм народжений саме сферою політики на шляху захоплення влади у неправовий спосіб та спроб (вдалих і невдалих стосовно кінцевої мети ) утвердження влади через насилля, страх, залякування. Зауважимо – політологічне бачення тероризму дозволяє розкрити проблему державного тероризму, що вкрай актуально для аналізу політичних режимів.
У правовому вимірі тероризм розглядається, насамперед, як злочинна діяльність, відповідальність за яку настає відповідно до кримінального законодавства. Відтак, у юридичній науці увага зосереджується більшою мірою навколо кримінально-правових аспектів протидії тероризму, боротьби з кримінальними правопорушеннями, які мають ознаки тероризму, що поглинається дослідницьким полем кримінології. З позицій кримінології правовий режим протидії тероризму вимагає існування відповідного спеціального законодавчого акту та віднесення до Кримінального кодексу норм стосовно кримінальної відповідальності за терористичну діяльність. Саме у такий спосіб питання протидії тероризму вирішено практично в усіх країнах.
Попри первинність і водночас важливість кримінологічної характеристики тероризму для юриспруденції досить актуальним є визначення його залежності та, водночас, віддаленості від права, що у свою чергу потребує узагальнених висновків, формування методологічної основи розробки цієї проблеми для використання отриманих матеріалів у конкретних наукових дослідженнях, а також на практиці.
Характеристику тероризму важко здійснити без визначення його інституціональності або ж – суб’єктності. Терористичні групи та організації, хоча й мають соціальне походження, проте їхня протиправна, деструктивна спрямованість стає суттєвою перешкодою для формування стійких інститутів, які є неоднорідними, більшою мірою позасистемними, такими, що утворюються, існують та припиняють своє існування в умовах активного протистояння не лише з державними інститутами, але й із соціально - активними групами самого ж суспільства та із суспільством в цілому. Більш складним питанням є інституціалізація міждержавного тероризму, коли держава створює відповідні формальні та більшою мірою неформальні інститути, приховуючи таку діяльність у різний спосіб.
Інституціоналізація тероризму, у тому числі міждержавного або ж – міжнародного тероризму, підкреслює неправову природу цього соціального явища, тому що діяльним суб’єктам тероризму притаманна виключно протиправна поведінка.
Сферою існування тероризму є публічна сторона суспільного буття, яка не лише має конкретно історичну соціальну межу, але й за певних умов виходить на структурований міжнародний рівень.
Тероризм, як явище суспільного значення, як антиправова соціальна практика, існує виключно в організованій формі, що не обов’язково передбачає діяльність організованих груп, але, як правило, уособлюється діяльністю саме таких груп. Змістовна сторона тероризму проявляється саме в організованій протиправній діяльності, а сутнісна його сторона – у здійсненні насильства з використанням небезпечних і загрозливих форм для досягнення визначеної терористами соціальної мети. Мета терористичної діяльності зводиться до негативних для суспільства цілей, позаяк вони досягаються у злочинний спосіб з порушенням національного та міжнародного законодавства.
Спосіб соціального існування тероризму – терор, що означає страх, жах. Саме через рефлексію страху, насильства, жаху, залякування є загальним сприйняття терору у соціальній практиці. Очевидно, що історія суспільного розвитку надає нам можливість оцінити терор через дії найбільш радикальних представників Великої французької революції з подальшим перенесенням актів насильства та залякування у практику соціального протистояння в Росії, з визначенням ідеологічних представників, які доклали чимало зусиль для обґрунтування дій терористів. Революція і терор споріднені за формами, є близькими у використанні методів та способів, проте різними за суттю. Тероризм завжди є демонстрацією сили через насильство, жорстокість, завжди містить у собі акти терору, які утворюють його соціальний зміст. Революція підриває та змінює існуючий у суспільстві правопорядок, який перебуває через це у стані кризової критичності. Революція переслідує мету відновлення правопорядку, досягнення соціальної справедливості, проте такі дії у спосіб терору завжди далекі від ідеї справедливості, а отже – від ідеї права.
Досягнута з використанням терору мета революційної діяльності стає передвісником державного терору, тобто – терору як виразника державної влади, що демонструє найвищий інституційний рівень тероризму.
Отже, тероризм – це протиправна, заснована на застосуванні насильства і жорстокості та усвідомленні страху інституціональна діяльність суб’єктів для досягнення у неправовий спосіб певної публічного значення мети.
Зрозуміло, що тероризм має ідеологічне наповнення, проте не варто влаштовувати пошуки ідеологічних основ терору серед цінностей загальнолюдського, цивілізаційного значення. Неприпустима героїзація тероризму, формування толерантного ставлення до терористичної діяльності, як способу вирішення соціальних конфліктів. Конфліктологічні основи тероризму засвідчують його протиправний характер, позаяк вирішення соціальних конфліктів шляхом терору визнається злочином.
Ідеологія тероризму – ідеологія злочинної поведінки, заснованої на використанні жорстокості та насильства, як правило, у крайніх проявах, з метою залякування тяжкими наслідками терористичних дій певних соціальних суб’єктів, або ж необмежене коло осіб, відношення яких до соціального конфлікту може бути навіть нейтральним.
Серед потерпілих від тероризму можуть перебувати випадкові, треті особи, які не мають жодного відношення до соціального конфлікту, де застосовується терористична діяльність.
Тероризм і терор поєднують у собі кримінально-правові та соціально-політичні характеристики. Проте маємо виходити з того, що за своїм змістом терор – це спосіб існування тероризму, його об’єктивація у конкретизованих формах відповідно до конкретних соціальних умов.
Ставлення права до мети терористичної діяльності завжди є негативним через протиправність, суспільну небезпечність та, як правило, тяжкі наслідки, що тягне за собою тероризм. Звідси – телеологія тероризму має чітко виражені злочинні ознаки.
Виділяють різні види тероризму залежно від ідеологічної складової, форми терористичної діяльності, інституціональних суб’єктів (акторів) такої діяльності, території поширення тероризму. Класифікація тероризму може бути різною, що важливо для його доктринального сприйняття. Однак сутність, і на цій обставині варто акцентувати увагу, тероризму від належності до тієї чи іншої видової групи не змінюється. У класифікації тероризму, виокремленні груп терористичної діяльності досить часто втрачаються його визначальні якості, більш того тероризму при цьому можуть надаватися ознаки соціальної діяльності, яка має певне суспільне виправдання, що по суті неприпустимо. Тероризм є антиправовою соціальною практикою, яка не може не засуджуватися та не переслідуватися правом. Тероризм існує за межею цінностей, які містить у собі право. Відтак, протиправність тероризму та його сутнісна конфліктність з правом є очевидними.
Тероризм, як антиправова соціальна діяльність, полягає у вчиненні терористичних актів. Необхідно визнати, що терористичний акт набуває ознак соціальної протиправної дії, яка є злочином. Правова оцінка терористичного акту полягає у його визнанні кримінальним правопорушенням в усіх правових системах. Саме у терористичних актах виявляється сутність тероризму, терористичний акт засвідчує максимальний соціальний деструктивізм тероризму, його соціальну небезпечність, наочно демонструє характер насильства, жорстокість, які безпосередньо спрямовані на забезпечення досягнення визначеної терористами мети.
Протидія тероризму, попередження і припинення терористичних актів вимагає застосування багатьох соціально-виправданих заходів, серед яких чи не найперше місце займає легальне застосування сили. Тероризм у багатьох випадках стає причиною збройного протистояння, у якому сторонами постають інституціональні утворення терористів та інститути громадянського суспільства, відповідні державні інститути.
Протидія тероризму може набувати ознак збройного конфлікту, який кваліфікується як збройний конфлікт міжнародного – за участі держави, яка здійснює агресію, або ж неміжнародного характеру – за участі терористичних груп всередині держави. Власне, боротьба з тероризмом в активній фазі збройного протистояння з наступною локалізацією терористичної діяльності визначається як антитерористична або ж контртерористична операція. Унаслідок особливого правового режиму легітимна діяльність правоохоронних органів і Збройних Сил держави щодо протидії тероризму може бути визначена як антитероризм.
Антитерористична діяльність (антитероризм) має ураховувати усі фактори, які впливають на виникнення та існування тероризму, проте не менше важливим є конкретні ситуативні чинники, які стосуються підготовки і вчинення терористичних актів, інформація стосовно учасників терористичних груп, інтитуціональності суб’єктів терору, відомості про сили і засоби, які застосовуються для демонстрації і проявів терору, зв’язки терористів тощо. Міжнародний збройний конфлікт вирішується у спосіб протидії державі, яка є агресором і діє з терористичною метою.
Тероризм руйнує конституційний порядок, знищує конституціоналізм як основу та принцип соціальної організації, соціальної упорядкованості, адже об’єктом протиправної терористичної діяльності завжди є конституційний порядок. Антиконституційна характеристика тероризму не викликає будь-яких сумнівів, антиконституційність тероризму стосується не лише окремих інституціональних соціальних акторів, груп, але й – держави, коли йдеться про терор, як спосіб управління соціумом за допомогою державного апарату через застосування системних репресій.
Протидія державному тероризму – складне завдання, виконання якого можливо через задіяння інститутів громадянського суспільства, унаслідок відкритого виступу суспільства проти державної влади, що культивує терор, через використання міждержавних інститутів, можливостей міжнародних організацій. Протидія державному тероризму і боротьба з державним терором кінцевою метою має відновлення конституційного порядку, підпорядкування державного механізму вимогам права.
Водночас, міждержавний тероризм, здійснюючи експорт насильства у його збройному оформленні, на територію інших держав, які стають об’єктом терористичного посягання, утворює усі умови для агресивної війни.
Можливо погодитися з достатньо аргументованою позицією, висловленою окремими науковцями щодо політичного характеру злочинів, які несе у собі міжнародний тероризм. Однак з позицій права міжнародний тероризм є антиправовою, злочинною діяльністю, відповідальність за яку передбачається як нормами міжнародного права, так і національним кримінальним законодавством. Важливим убачається відповідність систем національного та міжнародного кримінально-правового реагування стосовно терористичної діяльності. Така однакова правова оцінка має здійснюватися на нормативному і на інституційному рівнях, а також шляхом формування єдиної правозастосовної практики, у тому числі щодо визначення кримінальних покарань за вчинення кримінальних правопорушень з ознаками тероризму.
Важливу роль для визначення антиправової природи тероризму відіграють норми міжнародного гуманітарного права, відповідно до яких застосування актів терору у збройних конфліктах як правило є воєнними злочинами. У цьому контексті діяльність Міжнародного кримінального суду набуває особливої актуальності та має важливе значення як для попередження актів терору у збройних конфліктах, так і для притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.
Положення норм міжнародного права про боротьбу з тероризмом щодо збройних сил держави, яка упроваджує акти терору під час збройного конфлікту, не застосовуються, оскільки такі дії охоплюються нормами міжнародного гуманітарного права про відповідальність за воєнні злочини. Однак існує виключення з цього правила. Як приклад, Україна приєдналася до Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом із застереженням, зміст якого полягає у тому, що положення цієї конвенції можуть бути застосованими до членів збройних сил держави та переслідування за такі дії у тій мірі, в якій вони не регулюються іншими нормами міжнародного права.
Павло Богуцький
