Війна як політика

Війну і політику як явища, що супроводжують історію людства, важко розділити. І справа не у тому, що погодитися з тезою про війну як продовження політики складно, як і невірно буде розділити війну та політику.

Війна – це і є політика. Війна – вирішення конфлікту між державами або ж між політичними силами, що претендують на владу у державі, у спосіб застосування збройної сили. Якщо йдеться про агресію, то це – війна, що немає правових ознак, якщо – про захист від агресії, то це – справедлива війна, що визнається самообороною.

Якщо йдеться про внутрішній збройний конфлікт – порушення чинних конституційних основ, встановлення нового політичного режиму або ж збереження попереднього. Але у будь-якому разі війна передбачає вирішення політичного питання, що стосується національних інтересів – суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу. Саме тому кожна держава формує та реалізує власну воєнну політику ( в іншій інтерпретації – оборонну політику), від формування та реалізації воєнної політики залежить успішність держави та її перспективи щодо участі у війні.

Актуальні й важливі роздуми з приводу війни та політики, якими поділився Валерій Залужний на LIGA.NET, є роздумами військово-політичного діяча, який пережив і переживає збройну агресію рф проти своєї держави та, який наразі може дати не лише військово-стратегічну, але й політичну оцінку певним подіям, що пов’язані з агресією рф проти України.

Необхідно погодитися з висловленою думкою, про необхідність якнайширшого поширення вказаної публікації колишнього Головкома ЗСУ, а нині дипломата, серед тих, хто має бажання та здатність рефлексувати не лише подію війни, але й причини, наслідки та перспективи для України.

Рефлексія на висловлені Валерієм Залужним думки є різною. Очевидним упродовж невеликого, але достатнього для аналізу періоду після публікації матеріалу на LIGA.NET, стала вибірковість почутого (прочитаного). Натомість висловлена військовим і політиком позиція має системний характер та стосується декількох важливих проблем, що не були вирішені в Україні упродовж усього періоду незалежності, загострилися на початку 2014 року та набули загрозливої форми з 2019 року.

Першою проблемою є формування стратегічного бачення щодо оборони України від загроз воєнного характеру. Стратегічний курс на вступ до НАТО, як надійної системи колективної безпеки, не був та не є підкріпленим відповідним рішенням щодо прийняття України до складу держав-учасників альянсу. Звідси – необхідність формувати надійний та здатний до відсічі агресії власний сектор безпеки і оборони з пріоритетним розвитком сил оборони.

Не будемо повторюватись, з цього приводу висловлено чимало, а Валерій Залужний продемонстрував конкретними показниками стан готовності сил оборони України до участі у збройному конфлікті, до відсічі агресії. Хронічне недофінансування власних Збройних Сил упродовж усього періоду незалежності, у тому числі після 2014 року є свідченням відсутності реального стратегічного бачення можливостей підготувати державу і суспільство до війни.

Більш того, стратегічні документи, документи оборонного планування напередодні повномасштабного вторгнення радше слугували прикриттям відсутності реальних заходів щодо підготовки до війни, ніж були тими документами, які могли забезпечити реалізацію задекларованих заходів. Тут важливою є обставина, яка характеризує воєнну політику держави – формування такої політики має визначати конкретні та дієві заходи щодо реалізації. З причин, які мають пояснення гібридним впливом російських спецслужб на формування воєнної політики України, українська держава (читай – влада) залишила поза увагою та без реагування новітню російську воєнну доктрину, позицію російського диктатора про відсутність будь-яких історичних, економічних, політичних підстав для існування української держави.

Формування воєнної політики, забезпечення її реалізації – справа не військових, а відповідних органів законодавчої, виконавчої та, насамперед, президентської влади. Ось встановлений Конституцією та законодавством владний вектор, який має забезпечувати готовність держави до війни, до оборони, до участі у збройному конфлікті. Компетенція військового командування полягає у реалізації визначених воєнною політикою заходів щодо підготовки держави до війни та безпосередня організація, ведення воєнних дій.

Нагадаємо – 24 бойових бригади Збройних Сил України у неповному, як вияснилось складі, це і є показник готовності до відсічі агресії на лінії фронту у понад 1000 км. Нагадаємо також, що на Таврійському напрямку, до можливої участі у збройному конфлікті, до відсічі наступу російських військ була призначена лише одна бойова бригада неповного складу. Наслідки нам сьогодні відомі.

Немає потреби моделювати ситуацію щодо більш потужного угруповання сил оборони України на Таврійському напрямку станом на 24 лютого 2022 року, щодо підготовки території до оборони тощо, але можемо стверджувати, що прогулянки від перетину адміністративного кордону з Криму до Херсону і далі на Маріуполь ворог не міг би собі дозволити. Водночас за певних визначених та реалізованих умов оборона мала б ефект, який був отриманий внаслідок належної організації оборони на Миколаївському напрямку.

Зрештою, правовий режим воєнного стану, який дозволяє ефективно організувати оборону та підготувати територію, сили, засоби, людський ресурс до участі у збройному конфлікту, як відомо, вводиться відповідним Указом Президента держави, який затверджується Верховною Радою України. Держава, влада, а відтак і суспільство, не були готовими до такого реагування на загрози воєнного характеру, що мали реальний характер та виходили від зосередження російських військ у Криму, вздовж лінії кордону, вздовж лінії розмежування.

Таким був стан формування та реалізації воєнної політики напередодні повномасштабної війни, напередодні вторгнення російських військ в Україну.

Розгром, на який розраховували спецслужби росії та її генеральний штаб, у 2022 році не відбувся – Україна вистояла і це не було наслідком реалізації воєнної політики, а стало демонстрацією стійкості українських воїнів, обрамленої майстерністю військового командування, та підтвердженої здатністю українців до спротиву ненависному ворогові. Стійкість українців у відсічі збройної агресії забезпечила ресурсна та воєнна підтримка західних партнерів, насамперед США.

Ось тут виявився неодмінний зв’язок воєнної політики та зовнішньої політики, спрямованої на забезпечення оборони держави.

Далі – війна на виснаження, характеристику якої зрозуміло продемонстрував Валерій Залужний у своїй статті, до характеристики якої звертались військові, політичні оглядачі раніше. Сучасна війна на виснаження – це війна у її гібридній формі з акцентуванням на застосування збройної сили. Війна на виснаження – це політика держав, що є учасниками збройного конфлікту, спрямована на знищення одна одної.

Виснаження у такій війні передбачає доведення держави, суспільства до стану неспроможності приймати участь у збройному конфлікті. Неспроможність формується за рахунок неможливості економічної, політичної, фінансової тощо систем забезпечити боєздатність армії, за рахунок соціальної перенапруги, яка веде до внутрішньої дестабілізації, до внутрішнього політичного протистояння і за цих умов – до можливого внутрішнього збройного конфлікту, який повністю знищує існуючий державний устрій.

За таких умов війна на виснаження може досягти логічного завершення, досягти перемоги однієї з держав, яка виявить більшу здатність до участі у війні. Війна, як політика, що заснована на силі, внаслідок досягнення успіху у виснаженні противника буде завершена або ж може бути продовжена на теренах іншої держави (держав), що стане (стануть) черговою жертвою агресора.

Гібридність війни на виснаження – задіяння спеціальних інформаційних, психологічних, розвідувальних операцій, створення та реалізація реальних економічних, енергетичних, екологічних тощо загроз. Гібридність війни на виснаження – це корупція, яка роз’їдає державний устрій зсередини та унеможливлює спроможність до участі у збройному конфлікті, як травмований атлет стає нездатним до участі у змаганні. Гібридність війни на виснаження – це активна та послідовна діяльність ворожої агентурної мережі, п’ятої колони, уміло керованої відповідними центрами ворога.

Україна зазнає потужних ударів війни на виснаження, але й агресор терпить такі удари. Тут важливо, щоб політика України, як держави-жертви агресії, була підтримана реальними діями та реальною допомогою найбільшого кола держав світу або ж – тих держав, які здатні витримати спільними зусиллями натиск агресора та допомогти виснажити наявні та резервні ресурси агресора, що задіяні у війні. Лише за таких умов Україна може вистояти у війні на виснаження, може досягти тієї перемоги, яку озвучив Валерій Залужний – розпад російської агресивної держави як машини збройного насильства для досягнення імперських цілей.

А як бути зі «справедливим миром», про який ми чуємо щодня? Справедливий мир – це не для агресора, справедливий мир – це для жертви агресора. Вмовлянням, переконанням, перемовинами мир у сучасному правопорядку ( до речі як і у минулому) є недосяжним. Це – міфологема, розрахована на слабких і незрілих політиків, на суспільство, яке нездатне рефлексувати реальних загроз та заходів щодо їх подолання для власного збереження та існування. Справедливий мир на сьогодні – це «тепла соціальна ванна» в умовах катаклізму і потрясінь, викликаних агресією, це – політичний витвір, який асиметрично використовується для досягнення та утвердження результатів агресії. Про мир можна вести мову у перспективі, на чому зосереджує увагу Валерій Залужний, після завершення не лише воєнних дій, але й системних асиметричних дій у гібридному протистоянні, де перевага ворога на сьогодні на жаль є очевидною.

Натомість припинення війни, як крок до завершення збройного протистояння, – це реальна політика, якою і є сучасна війна, розв’язана російською агресією. Припинення війни, як свідчення, стану виснаження сторін збройного конфлікту, може бути лише етапом у війні – етапом, що продовжуватиметься до зміни агресивної імперської політики, до зміни політичного режиму або ж, що є найбільш ймовірним, до руйнування тієї держави, яка розв’язала агресивну війну. Але для цього необхідні послідовні та синхронізовані дії не лише України, як сторони збройного конфлікту, а та різнобічна допомога, яку сьогодні надають держави Європейського Союзу, інші партнери України.

Що залежить від кожного із нас? Відповідь Валерій Залужний у своїй статті дає. Розширимо зміст – розуміння, єдність, витримка, підтримка усіх зусиль, які звучать так просто і так виразно – усе для перемоги у війні, яку ворог веде на наше з вами виснаження і знищення. Неодмінною при цьому умовою залишається реальна політика нашої держави (читай – влади ), що мобілізує та об’єднує усе суспільство, усі можливі ресурси на протистояння з воєнною ворожою машиною у цій жорстокій війні.

Політологи стверджують про війну російської імперії проти України на виснаження упродовж 21 століття. Валерій Залужний зважує на можливість наступного покоління відчути мир в Україні. Важко прогнозувати, оскільки період такої війни напряму залежить від готовності та стійкості суспільства, від політики, побудованої та реалізованої державою (читай – владою) повністю синхронізованою з умовами війни. Адже війна – це і є політика, що виразно виявилось в російській агресії проти України.

Павло Богуцький для «Українського права»