Інституційність української влади: проблема легітимності

Державна влада є смислом політичної діяльності у кожному суспільстві.
Незважаючи на конституційну формулу – єдиним джерелом влади є народ, - політичні партії, організації та об’єднання у політичних перегонах та у політичній боротьбі досить часто приходять до зручного їм висновку, який по суті суперечить вказаній виключно демократичній конституційній формулі, - про належність державної влади партії, що отримала перемогу у виборчій боротьбі.
Проте за будь-яких обставин, навіть за умов визнання міфологемою самої формули про те, що народ є єдиним джерелом влади, окрема група людей, частина суспільства, представники суспільства не можуть бути джерелом влади. Не розглядаємо інші, ніж демократичні за Конституцією, форми політичної організації суспільства.
Отже маємо усвідомлювати, що визнання усього народу джерелом походження державної влади є цілком закономірним, а звідси нескладно вирішити питання щодо легітимності влади.
Проте відомо, що державна влада характеризується інституційністю – складною організацією за функціональною ознакою. Такими системними інститутами є : законодавча, виконавча і судова влада.
Вказані системні інститути утворюють інші інститути, що їм належать і формують певну структуру кожної гілки влади.
Українська особливість державної організації і поділу влади – інститут президента, як глави держави. Президент гарантує виконання Конституції, вживає необхідний та достатній системний комплекс визначених самою Конституцією, законами заходів щодо забезпечення національної безпеки, діючи виключно на захист національних інтересів.
Не так складно визначити обставини, за яких державна влада втрачає легітимність. Такими обставинами є інституційні порушення, вихід за межі положень і норм Конституції, законів, які безпосередньо визначають інституційні повноваження та процедури, а у питаннях, які стосуються національної безпеки та захисту національних інтересів – вчинення дій всупереч національним інтересам, спричинення шкоди національній безпеці.
Важливо – інститути державної влади мають бути легітимними як за походженням, так і за структурою, змістом, що визначається закріпленими у законодавстві їхніми повноваженнями та функціями - не більше, але й не менше.
Жодна з гілок влади, глава держави не можуть делегувати свої повноваження іншим, не визначеним Конституцією та законами, інститутам. Це – жорстке правове правило, яке не можливо порушувати, оскільки такі порушення руйнують не лише структуру державної влади, але сам сенс державної організації суспільства.
Здавалося б – прописні істини державотворення та функціонування влади. Здавалося б – усе відомо, і тому без жодних умовностей – Президент США на період медичного огляду – передає владу віцепрезиденту (Vice President of the United States), повертаючись до влади після медичного огляду.
Чи може передати Президент свої повноваження не передбаченим Конституцією інститутам - помічникам, радникам, керівнику свого апарату, міністрам і т. п. ? За інших обставин над питанням глузували б не лише правники, але й прості свідомі громадяни, проте - не сьогодні та не в Україні.
Офісна організація державної влади в Україні суперечить сутності та змісту визначених Конституцією інституційних ознак влади та потребує відповідного ставлення як в середині інститутів, так і у зовнішній комунікації з представниками суспільства. Адже офіс – для організації роботи та управління діяльністю гурту людей, компанії, але - не для реалізації визначених Конституцією функцій держави, що є виключно інституційною діяльністю з певною системною організацією інституту. Не офіс, а інститут є легітимною формою існування влади – від законодавчої, виконавчої, судової до глави держави. Так має бути, якщо йдеться про організацію ефективної та відповідальної перед усім народом влади, здатної захистити національні інтереси, забезпечити безпеку усього суспільства.
Петро Ясен



