Застосування норм міжнародного гуманітарного права для захисту документальної спадщини України в умовах збройної агресії Російської Федерації

Архіви посідають важливе місце у системі культурних цінностей, оскільки поєднують функції збереження документальної спадщини, забезпечення державного управління та підтвердження юридично значущих фактів. Архівні документи також мають особливе значення для фіксації порушень прав людини, воєнних злочинів та інших грубих порушень прав людини, вчинених у період збройного конфлікту.

Зокрема, архіви підтверджують права власності, цивільний стан особи і трудовий стаж, слугують джерелом доказів міжнародних злочинів і порушень прав людини, дають змогу встановлювати історичні факти. Тому захист архівів також нерозривно пов’язаний із процесами перехідного правосуддя, в яких доступ до документів є передумовою реалізації права на істину, відшкодування і гарантій неповторення (https://www.ohchr.org/en/documents/thematic-reports/ahrc6032-documentation-gross-violations-human-rights-and-serious).

Широкий характер використання архівів зумовлює специфіку ризиків, яких вони зазнають під час збройного конфлікту. Водночас архіви, що мають велике значення для культурної спадщини, залишаються культурними цінностями незалежно від їхнього походження та форми власності, а міжнародне гуманітарне право забороняє їх захоплення, реквізицію та вивезення з окупованої території.

Під час війни архіви зазнають не лише фізичного знищення або пошкодження. Вони можуть бути незаконно переміщені, привласнені або використані окупаційною владою у власних адміністративних та політичних цілях.

Архіви відрізняються від класичних культурних цінностей, щонайменше у трьох аспектах: архівний документ, як правило, існує в єдиному примірнику, тож його втрата незворотна (https://www.ica.org/resource/guiding-principles-for-safe-havens-for-archives-at-risk/); цінність архіву визначається не лише окремим документом, а цілісністю фонду та безперервністю зберігання: у доктрині наголошується, що переміщення документа може вплинути на його подальшу прийнятність як доказу в суді (https://www.safehavensforarchives.org/assets/Uploads/Safe-Havens-for-Archives-at-Risk/2020_G1.PDF); архіви поєднують ознаки державного майна та культурної цінності: хоча Конвенція 1954 року прямо згадує архіви, її захист поширюється лише на цінності, що мають велике значення для культурної спадщини, тоді як державне рухоме майно, яке може бути використане для воєнних операцій, за ст. 53 Гаазького положення 1907 року може захоплюватися окупаційною армією. Тому межі захисту поточних адміністративних архівів у міжнародному праві залишаються дискусійними.

У аналітичному звіті «Воєнні злочини проти архівів», підготовленому ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» у співпраці з Укрдержархівом, станом на 2025 рік задокументовано 256 подій, зокрема 16 фактів імовірно прямих атак і близько 80 випадків невибіркових або непропорційних ударів, унаслідок яких знищено та пошкоджено щонайменше 28 000 одиниць зберігання документів НАФ.

Найбільш системною формою шкоди є захоплення і привласнення архівів. За даними Головного управління розвідки Міністерства оборони України, у 2022 році російська окупаційна влада незаконно вивезла з Державного архіву Херсонської області майже 360 тис. од. зб. документів Національного архівного фонду, причому у вивезенні безпосередньо брали участь співробітники так званого «державного архіву Республіки Крим» (https://gur.gov.ua/content/warsanctions-okupanty-vyvezly-maizhe-360-tysiach-arkhivnykh-dokumentiv-z-khersona.html). Масштаб втрат уточнює ревізія фондів, яка триває досі: станом на травень 2025 року перевірено майже 2,5 тис. фондів, що містили понад 700 тис. архівних справ, з яких понад 300 тис. виявилися викраденими (https://www.radiosvoboda.org/a/novyny-pryazovya-pohrabovanyy-arkhiv-kherson-novi-fakty/33405249.html). Загалом із 2014 року під російською окупацією опинилося понад 5 млн документів НАФ. Значну частину з них незаконно вивезено з Криму, окупованих частин Донецької і Луганської областей та Херсонщини й інтегровано до архівної інфраструктури РФ.

Як зазначив голова Державної архівної служби України, серед ключових завдань на 2026 рік визначено подальший захист документальної спадщини як складової національної безпеки. [KB1] Під час міжнародного збройного конфлікту такий захист, окрім іншого, забезпечується нормами міжнародного гуманітарного права. Він включає як систему загальних норм, що захищають цивільні об’єкти, та систему спеціальних норм, що створюють окремий правовий інститут захисту культурних цінностей під час війни. Саме серйозні порушення цих норм кваліфікують як воєнні злочини. Автори звіту “Воєнні злочини проти архівів: Аналітичний звіт за результатами проєкту «Минуле заради майбутнього: відповідальність за воєнні злочини проти архівів” констатують про наявність розумних підстав вважати, що представники РФ вчинили численні воєнні злочини проти архівів, передбачені ст. 8(2)(a)(iv), 8(2)(b)(ix) і 8(2)(b)(xiii) Римського статуту МКС.

Крім фізичного знищення, архіви стають об’єктом привласнення з метою легітимації окупації. Захоплені державою-окупантом архіви на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей було незаконно перетворено на архіви так званих «ДНР/ЛНР» і використано для фальсифікації історії та обґрунтування тези про «повернення історичних територій». Інтеграція українських архівних фондів, всупереч міжнародному гуманітарному праву, до архівної системи держави-окупанта створює ризик втрати контролю над доступом до документів, їх вибіркового використання та знищення.

Отже, архіви потребують окремого підходу, який враховує одночасно їхню культурну, адміністративну та доказово-правову функції. Звичайні інструменти охорони культурних цінностей не відображають повною мірою характеру шкоди, якої зазнають архіви під час збройного конфлікту. Ці особливості впливають на специфіку кваліфікації воєнних злочинів проти архівів.

Правовий режим захисту архівів під час збройного конфлікту ґрунтується на системі договірних і звичаєвих джерел. Його основу становлять Конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року разом із Протоколом 1954 року та Другим протоколом 1999 року, ст. 27 і 56 Положення про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року до IV Гаазької конвенції від 18 жовтня 1907 року, ст. 53 і 85(4)(d) Додаткового протоколу I 1977 року, а також Норми 38-41 Звичаєвого міжнародного гуманітарного права. У межах Конвенції 1954 року розрізняють три рівні захисту культурних цінностей: загальний, спеціальний (розділ II Конвенції) та посилений (глава 3 Другого протоколу 1999 року). Для оцінки дій держави-окупанта важливо, що Україна та РФ є учасницями Конвенції 1954 року, Протоколу 1954 року, однак лише Україна є учасницею Додаткового протоколу I999 року. Відтак його положення щодо РФ застосовуються лише тією мірою, якою вони відображають звичаєві норми, тоді як для України вони є обов'язковими, зокрема щодо криміналізації серйозних порушень.

Конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року (надалі - Конвенція 1954 року) серед інших культурних цінностей називає архіви. Стаття 1(a) охоплює, незалежно від походження чи форми власності, зокрема «наукові фонди і важливі колекції книг або архівів». Стаття 1(b) поширює поняття на будівлі, основним і фактичним призначенням яких є зберігання рухомих культурних цінностей, зокрема архівні сховища, а також на укриття для таких цінностей. Отже, режим захисту культурних цінностей під час війни поширюється і на документи, і на архівні установи.

Стаття 4 Конвенції 1954 року зобов’язує сторони утримуватися від «будь-якого використання цих цінностей та їхнього оточення або засобів, що використовуються для їх захисту, з метою, яка може призвести до їх знищення чи пошкодження у разі збройного конфлікту, а також утримуватися від будь-яких ворожих дій, спрямованих проти таких цінностей»; відступ допускається лише тоді, коли цього настійно вимагає воєнна необхідність (ст. 4(2)). Стаття 4(3) вимагає забороняти, запобігати та за потреби припиняти будь-які акти крадіжки, пограбування чи незаконного привласнення культурних цінностей, а також акти вандалізму щодо них, і утримуватися від реквізиції рухомих культурних цінностей, що перебувають на території іншої Високої Договірної Сторони. Саме заборона реквізиції має безпосереднє значення для оцінки вивезення архівних фондів з окупованих територій.

Протокол 1954 року до Конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту зобов'язує державу, яка окупувала територію, запобігати вивезенню з неї культурних цінностей (п. 1), а після припинення воєнних дій повернути їх компетентним органам раніше окупованої території; такі цінності ніколи не можуть утримуватися як воєнні репарації (п. 3). Оскільки і Україна, і РФ є учасницями Протоколу 1954 року, ці зобов'язання мають для РФ договірний характер і безпосередньо стосуються фондів Державного архіву Херсонської області.

Другий протокол 1999 року до Конвенції 1954 року конкретизує поняття настійної воєнної необхідності (ст. 6) і запобіжні заходи під час нападу (ст. 7). Стаття 9 зобов'язує сторону, яка окупує територію, забороняти і запобігати будь-якому незаконному вивезенню, іншому переміщенню чи передачі права власності на культурні цінності, а також будь-якій зміні культурних цінностей або їх використання, що має на меті приховати чи знищити культурні, історичні або наукові свідчення (ст. 9(1)(a), (c)). Останнє положення має особливе значення для архівів з огляду на їхню доказову функцію. Статті 10-14 запроваджують режим посиленого захисту, а ст. 15 містить перелік серйозних порушень Конвенції 1954 року та Протоколу 1999 року, які держави-учасниці зобов'язані визнати кримінальними правопорушеннями за своїм національним правом (ст. 15(2)). Саме цей перелік став основою для кодифікації форм об’єктивної сторони ст. 438-4 у проєкті Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою удосконалення законодавства щодо відповідальності за міжнародні злочини шляхом гармонізації з Римським статутом Міжнародного кримінального суду» (реєстраційний № 16050), зареєстрованого 7 вересня 2026 року.

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року містить сучасну кодифікацію норм права Гааги, зокрема забороняє напади на цивільні об'єкти (ст. 52) та ворожі акти проти історичних пам'яток, творів мистецтва й місць відправлення культу, які становлять культурну або духовну спадщину народів (ст. 53); ст. 85(4)(d) за певних умов відносить напади на такі об'єкти до серйозних порушень. Водночас ст. 53 має високий поріг застосування, тому більшість архівних установ захищаються насамперед як цивільні об'єкти відповідно до ст. 52, а спеціальний захист культурних цінностей забезпечується Конвенцією 1954 року.

Дослідження Міжнародного комітету Червоного Хреста визначає звичаєві норми, які поширюються на архіви тією мірою, якою вони є закладами, присвяченими освіті чи науці, або цінностями великого значення для культурної спадщини: обов’язок особливої обережності щодо будівель, присвячених освіті, мистецтву й науці, та історичних пам’яток (Норма 38); заборону використовувати культурні цінності в цілях, що можуть призвести до їх знищення (Норма 39); заборону захоплення, знищення, пограбування і незаконного привласнення (Норма 40); обов’язок окупаційної держави запобігати незаконному вивезенню культурних цінностей і повертати їх (Норма 41).

Римський статут Міжнародного кримінального суду криміналізує умисні напади на будівлі, призначені для релігійних, освітніх, мистецьких, наукових або благодійних цілей, та на історичні пам'ятки (ст. 8(2)(b)(ix)), знищення або захоплення майна супротивника, крім випадків, коли цього настійно вимагає воєнна необхідність (ст. 8(2)(b)(xiii)), розграбування (ст. 8(2)(b)(xvi)), а також широкомасштабне знищення і привласнення майна, яке охороняється Женевськими конвенціями 1949 року, не виправдане воєнною необхідністю і вчинене незаконно та безглуздо (ст. 8(2)(a)(iv)). З 1 січня 2025 року Україна є державою-учасницею Римського статуту. Автори аналітичного звіту «Воєнні злочини проти архівів» констатують наявність розумних підстав вважати, що представники РФ вчинили воєнні злочини проти архівів, передбачені ст. 8(2)(a)(iv), 8(2)(b)(ix) і 8(2)(b)(xiii) Римського статуту.

Специфіка архівів впливає і на вибір кваліфікації. Розграбування за ст. 8(2)(b)(xvi) передбачає привласнення для приватного чи особистого використання, тому його доцільно застосовувати до індивідуальних випадків незначного масштабу, як-от розграбування трудових архівів і вивезення документів із сільських рад на початковому етапі окупації Запорізької області. Систематичне державне привласнення архівних фондів, зокрема їх вивезення та інтеграцію до архівної системи РФ, доцільніше кваліфікувати за ст. 8(2)(a)(iv) або 8(2)(b)(xiii) Римського статуту. На національному рівні відповідні діяння охоплюються ст. 438 «Порушення законів та звичаїв війни» Кримінального кодексу України.

Одним з класичних механізмів захисту культурних цінностей під час збройного конфлікту є використання розпізнавального знаку культурних цінностей – «Блакитного щита», який має вигляд щита, загостреного донизу і поділеного на синьо-білі частини. Відповідно до ст. 6 Конвенції 1954 року культурні цінності можуть позначатися емблемою для полегшення їх розпізнавання. Стаття 17 розмежовує одинарне використання знаку для культурних цінностей під загальним захистом, і потрійне, для цінностей під спеціальним захистом. Правовий захист об’єкта визначається його статусом відповідно до положень Конвенції 1954 р., а не фактом нанесення спеціального знака. Об’єкти, які підпадають під дію Конвенції 1954 р. та не використовуються у військових цілях, користуються її захистом незалежно від наявності маркування. Це маркування активно використовується державними архівними установами України. Серед промаркованих будівель – усі сім центральних державних архівів у сфері управління Укрдержархіву, усі обласні державні архіви та Державний архів м. Києва, будівля УНДІАСД, де зберігаються документи Державного архіву Луганської області, а також частина будівель галузевих державних архівів і архівних відділів райдержадміністрацій.

Ця практика потребує нормативного закріплення. Порядок маркування в особливий період будівель та споруд, транспортних засобів, які підпадають під дію норм міжнародного гуманітарного права, відповідними розпізнавальними знаками (емблемами), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2022 р. № 1199, прямо відносить сховища архівів до культурних цінностей, які можуть маркуватися спеціальним розпізнавальним знаком (п. 3). Проте переліки таких об'єктів визначаються на підставі методики, яку розробляє і затверджує центральний орган виконавчої влади у сфері культури (п. 6), тоді як державні архівні установи належать до сфери управління Укрдержархіву, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції. З огляду на це доцільно доповнити п. 6 Порядку положенням про затвердження методики визначення переліків архівних установ, що підлягають маркуванню, Міністерством юстиції України за поданням Укрдержархіву. Водночас варто привести у відповідність до ст. 17 Конвенції 1954 року опис варіантів застосування знака в додатку 2 до Порядку, де одноразове використання знака помилково пов'язане з посиленим захистом.

Важливим механізмом захисту культурних цінностей під час збройного конфлікту є посилений захист відповідно до Другого протоколу 1999 року. Україна послідовно використовує цей механізм. 7 вересня 2023 року на позачерговому засіданні Комітет із захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту надав тимчасовий посилений захист 20 українським культурним цінностям. Цей перелік було розширено до 25 об’єктів, а в грудні 2024 року до нього внесено Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» та Одеський літературний музей (разом – 27). У 2025 році на 20-му засіданні Комітету ухвалено рішення про включення ще 19 об’єктів, і загальна кількість українських культурних цінностей під посиленим захистом зросла до 46. Але жодної архівної установи наразі в переліку немає.

Стаття 10 Другого протоколу 1999 р. встановлює три критерії посиленого захисту. Їх застосування до архівів виглядає так:

• величезне значення для людства – може бути обґрунтоване для архівів, фонди яких містять документи світового значення, зокрема унікальні документи НАФ;

• належні національні правові та адміністративні заходи – забезпечуються режимом НАФ і процедурою віднесення документів НАФ до унікальних;

• невикористання у військових цілях і декларація держави – вимагає вибору окремих будівель, адже частина архівних відділів розміщена в адміністративних будівлях органів влади, як-от Межівський архівний відділ, пошкоджений під час удару по будівлі райдержадміністрації.

З огляду на третій критерій першочерговими кандидатами видаються окремі будівлі центральних і обласних державних архівів. Стаття 11(9) Другого протоколу допускає надання тимчасового посиленого захисту в надзвичайному порядку під час збройного конфлікту; досвід 2023 року свідчить про його дієвість для України. Міжнародний список уже перевищив 100 об’єктів, а держави-учасниці закликали до нових внесків, особливо в регіонах, схильних до конфліктів.

Отже, архіви є особливою категорією культурних цінностей, що поєднує культурну, адміністративну та доказово-правову функції, а їх захоплення і вивезення з тимчасово окупованих територій становить найбільш системну шкоду, завдану документальній спадщині України. Чинне міжнародне гуманітарне право містить достатні норми для кваліфікації цих дій як воєнних злочинів, проте ефективність захисту залежить від їх належної національної імплементації. З огляду на це доцільно: по-перше, закріпити в Порядку № 1199 повноваження Міністерства юстиції України та Укрдержархіву щодо визначення переліків архівних установ, що підлягають маркуванню; по-друге, ініціювати надання посиленого захисту окремим будівлям центральних і обласних державних архівів, зокрема в надзвичайному порядку відповідно до ст. 11(9) Другого протоколу 1999 року; по-третє, під час кваліфікації систематичного привласнення архівних фондів державою-окупантом віддавати перевагу ст. 8(2)(a)(iv) і 8(2)(b)(xiii) Римського статуту та врахувати специфіку архівів у законопроєкті № 16050.

Статтю підготовлено експертами ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» у межах проєкту «Документальна спадщина під прицілом: документування воєнних злочинів проти архівів», що реалізується за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст статті є цілковитою відповідальністю ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.

Тимур Короткий, голова ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень», провідний науковий співробітник Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», кандидат юридичних наук, доцент

Наталія Хендель, експертка з міжнародного гуманітарного права та перехідного правосуддя, провідна наукова співробітниця Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», кандидат юридичних наук, доцентка

Христина Борщук, експертка з міжнародного права ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень»