Про санкції: санкційний механізм і національна безпека

Правова природа санкцій полягає у визначенні негативних наслідків порушення вимог і положень права та у вжитті заходів щодо забезпечення виконання вимог права, щодо відповідальності за вчинені порушення. Формально-логічний аспект змісту санкцій використовується у юридичній конструкції норми права, де санкції є визначеними у нормі права формалізованими наслідками протиправної поведінки, передбачають конкретні вид і міру відповідальності, покарання.

Семантична характеристика санкцій (лат. sanctio – найсуворіша, непорушна постанова) зводиться також до владного дозволу стосовно вжиття певних заходів організаційного-правового характеру, які стосуються управлінської діяльності, а у кримінальному процесі – стосуються прав і свобод учасників процесу.

Зазначається про полісемічність (багатозначність) терміну «санкції». Проте за усіх обставин економічний, політичний, адміністративний, кримінально-правовий характер санкцій зводиться до правового змісту певних дій та рішень як стосовно їх визначення так і стосовно їх застосування.

Санкції, як елемент норми права, завжди передбачають процедуру застосування та обов’язково мають відповідати повноваженням певних органів щодо їх застосування. Виключною є судова компетенція щодо застосування санкцій до осіб які вчинили адміністративні чи кримінальні правопорушення, або ж – до учасників правових відносин, які порушили передбачені умовами укладених договорів зобов’язання (цивільно-правових, господарського-правових, адміністративно-правових), коли таке порушення не визнається.

Достатньо актуальною та багато у чому дискусійною є проблема санкцій у трудовому праві, де санкції стосуються виконання умов трудового договору, трудової дисципліни, охорони праці, матеріальної відповідальності сторін трудового договору. Для України вказана проблема суттєво актуалізована прийняттям та застосуванням Закону України «Про очищення влади», положення якого у частині визначення підстав припинення трудового договору, заборони займати посади в органах державної влади, що має природу санкцій стосовно осіб, яких стосуються такі заходи, значною мірою суперечать положенням Конституції та практиці Європейського Суду з прав людини.

Особливе значення мають конституційно-правові санкції, що застосовуються у випадку невиконання визначених Основним законом обов’язків, перевищення меж конституційних повноважень. У таких випадках санкції можуть отримати інституційне вираження, тобто можуть застосовуватись стосовно окремих інститутів влади або ж – стосовно очільників інститутів влади.

Міжнародно-правові санкції застосовуються відповідно до міжнародно-правових актів щодо держав, юридичних осіб, фізичних осіб, які вчинили порушення міжнародно-правових норм. Такі санкції є найбільш вагомими у забезпеченні міжнародного правопорядку або ж – міжнародної законності, під якою розуміється правовий режим неухильного виконання норм і принципів міжнародного права.

Визначальним для національного та міжнародного правопорядків є єдність двох вимог, які власне утворюють правовий зміст санкцій: 1) відповідність санкцій положенням у першому випадку національного законодавства, у другому випадку – міжнародно-правовим актам та принципам міжнародного права; 2) додержання правової процедури або ж правової процесуальної форми застосування санкцій.

Тут варто зробити наголос на єдності вказаних вимог, що має концептуальне значення як у розумінні правової природи санкцій, так і у розумінні правового значення наслідків застосування санкцій.

Для теоретичного узагальнення та наукової оцінки не є складною ситуація стосовно застосування санкцій, які утворюють елемент норми права, за відомою формулою: «якщо особою вчинені певні дії або ж бездіяльність, то настають конкретні негативні наслідки для такої особи», тобто: «якщо – то – інакше».

Якість та ефективність застосування санкцій полягає у досягненні ними мети, яка має складний зміст: 1) притягнення до відповідальності правопорушника; 2) відновлення стану, який передував порушенню норми права; 3) припинення правопорушення; 4) справедлива та очікувана сатисфакція у випадку порушення права. Санкція характеризується правовим примусом стосовно правопорушників.

Верховенство права є основним принципом як у визначенні санкцій, так і у їхньому застосуванні. Іншим, але похідним від принципу верховенства права, є принцип законності – санкції мають засновуватися на положеннях закону, мають бути передбачені законом.

Найбільш гострими та такими, що вимагають точного, неухильного слідування зазначеним принципам права, залишаються питання застосування державою санкцій для захисту національних інтересів. Такі санкції встановлюються державами у відповідних законодавчих актах на основі принципу верховенства права, орієнтуються на загальне міжнародне визнання на основі відповідності принципам міжнародного права, що варто розглядати як певний санкційний механізм, який існує у національному праві та залежить від міжнародно-правових принципів як у своєму існуванні, так і у дії.

Судова процедура застосування санкцій – визначений законодавством порядок визнання судом протиправності дій чи бездіяльності, встановлення складу правопорушення та прийняття судового рішення про відповідальність, відшкодування збитків, призначення покарання.

Процедура застосування санкцій для захисту національних (економічних, політичних, державних тощо) інтересів державою часто не може мати судового характеру, оскільки потребує оперативного та безумовного реагування з метою забезпечення національної безпеки. Однак оперативність та нагальність подібних санкцій жодним чином не заперечують принципів верховенства права і законності, а навпаки утверджують реалізацію вказаних принципів на основі захисту національних інтересів, досягнення необхідного для сталого розвитку суспільства, для життєдіяльності людини безпекового рівня.

Закон про санкції у національному праві має встановлювати різні санкції залежно від національних інтересів, захист яких є актуальним, виходячи з міжнародно-правової практики. Насамперед санкційний механізм має діяти для захисту права людини на життя, для захисту держави від агресії, посягання на суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність держави. Немає черговості встановлення та застосування санкцій для захисту суспільства від терористичної діяльності.

Очевидно, що встановлення й використання санкційного механізму – прерогатива державної діяльності, свідчення суверенітету держави у внутрішніх і зовнішніх відносинах. Якість, ефективність такої діяльності завжди свідчать про здатність держави виконувати внутрішні та зовнішні функції, забезпечувати національну безпеку, а загалом характеризує державу як сильну, спроможну протистояти існуючим загрозам.

Павло Богуцький, доктор юридичних наук