Правовий поглядНаукова думка

Проблема цінностей у міжнародному праві в оптиці бачення Голокосту

10.12.2018 / 21:38
1881
+A
-a

Проблема цінностей у міжнародному праві  в оптиці бачення Голокосту

Стаття підготовлена професором кафедри філософії та методології знань ОНУ імені І. І. Мечникова Оксаною Довгополовою на основі доповіді, яка  відбулася у рамках Міжнародної наукової конференції «ГОЛОКОСТ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО» (HOLOCAUST AND INTERNATIONAL LAW)  25-26 жовтня 2018 року в Одеському Будинку вчених та була присвячена 70-річчю прийняття Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього, 9 грудня 1948 року.

Проблематика Конференції знайшла відображення у низці  інтерв’ю (телеканал А-1 (Одеса)) з Володимиром ВарданяномМиколою ГнатовськимОксаною Довгополовою та Павлом КозленкомСергієм Єрмошкиним та Миколою Пашковським.

 

Поняття Голокосту стало таким, що запустило сучасне розуміння європейського проекту, основаного на розумінні цінності людського життя та гідності.

Необхідно акцентувати на деяких моментах сучасного розуміння поняття Голокост, які парадоксальним чином перезапускають питання про цінності, що вони були покладені в основу міжнародно-правових пошуків принципів існування світу, в якому ми хотіли б жити.

Нечуваність злочину Голокосту та усвідомлення необхідності будувати нові політичні підвалини існування європейських держав змусили виокремити Голокост з числа інших геноцидів. Голокост став геноцидом perse, який не можна порівнювати з іншими геноцидними практиками. Показовим є відчуття необхідності фіксувати пам’ять про Голокост в державах, на території яких Голокосту не відбувалося, але вони відчувають власну приналежність до європейського світу. Так, в 2017 році було проведено конкурс проектів меморіалу Голокосту в Лондоні –Англія не бачила Голокосту, але як частина європейського простору не може залишитися поза загальними європейськими тенденціями.

Для тих, хто знайомий з німецькими традиціями комеморації Голокосту, очевидно, що можливість порівнювати Голокост з іншими геноцидами відсутня. Нагадаю славетну «суперечку істориків» кінця 80-х років, кінець якій положив філософ Габермас. Спроба порівняння злочинів нацизму та комунізму в даному випадку була інтерпретована як спроба нормалізації та виправдання. Для Німеччини в просторі норми опинилася впевненість у неможливості порівнювати Голокост з будь-яким іншим геноцидом чи іншим злочином. Для інших держав такої жорсткої норми не існує (нагадаю, наприклад, порівняльні студії Алана Безансона), хоча німецька практика як практика держави з ретельно пропрацьованою історичною пам’яттю, звісно, накидає рамку на всю Європу. Водночас визнання абсолютної унікальності Голокосту є політичною вимогою, бо саме ця подія позначила виникнення нового політичного проекту Європи. Грубо – якщо ми розмиваємо розуміння унікальності Голокосту, ми підважуємо саме ядро проекту та, таким чином, ніби  відкриваємо можливість для повторення трагедії.

Бажання підкреслити унікальність Голокосту призводить інколи до дивних наслідків. Якщо це цілком унікальна подія, вона має бути виділена в окрему галузь знання з власною методологією та науковим інструментарієм – Holocaust Studies. Це підштовхнуло до створення унікального поля досліджень, яке дає  можливість не обмежитися в методологічному плані здобутками однієї науки, а створити комплексний простір пошуку, відтворити рельєфний образ трагедії. Але, як слушно зауважує сучасний німецький історик Йорн Рюзен, таке виділення Holocaust Studies в окрему галузь знання створює й зворотній ефект – воно капсулює Голокост в академічному просторі. Для звичайного історика, соціолога, літературознавця тощо Голокост стає чужим полем – бо для нього існують спеціально підготовані спеціалісти.

Описання Голокосту як суто унікальної події, що не може бути порівняна з жодною іншою, грає з пам’яттю про Катастрофу злий жарт. В такій оптиці Голокост неминуче стає чимось далеким та відокремленим від нас – якщо подія абсолютно унікальна, вона просто не може мати до нас відношення – це відбулося давно та саме в силу твердження унікальності вже не може повторитись. Деякий зсув сенсів відбувається тут внаслідок визначення Голокосту як злочину, що був скоєний однією групою людей проти іншої групи людей в певній унікальній ситуації. Урок Голокосту може сприйматися в цьому контексті дуже прямолінійно – злочином є готовність знищити євреїв як групу.

Як працювати з превенцією геноцидних злочинів в цьому контексті? Як змусити пам’ять про Голокост виконувати саме ту роль, яку на неї спробували покласти? Здається, це неможливо у будь-який спосіб, що не базується на виділенні базових ціннісних каркасів тієї чи іншої ідеологічної настанови. Якщо спитати представника будь-якої ідеології про базові цінності – вони виявляться напрочуд схожими. Такими цінностями, обов’язково будуть цінності людського життя, гідності тощо. Якщо ж ми зайдемо збоку відторгненого, того, що ми не погоджуємось терпіти, тут вже побачимо різницю. Або ми не погоджуємось миритись з порушенням прав людини в будь-якій ситуації, або бачимо необхідність обмеження прав певних груп людей заради блага чогось більшого. В другому випадку на вершині ціннісної ієрархії опиняється щось надлюдське. Нація, партія, церква – що завгодно, дуже прекрасне та цінне для нас.

Саме центрування на надлюдських цінностях надає можливість обґрунтувати поняття колективної провини – визнання будь-якого представника певної групи винним незалежно від його дій. Це неминуче супроводжується дегуманізацією, розлюдненням. Це може бути описане в оптиці історичної необхідності чи неприємного обов’язку заради… Тобто ми розуміємо, що не всі представники цієї групи скоїли щось погане, але ми мусимо обмежити в правах (знищити – критичний варіант, можна залишитись на сходинці – «ми лише трохи обмежили їх в правах») всю групу заради…У випадку нацистської Німеччини пройшов довгий та складний процес розлюднення євреїв – людей зі шкільних часів привчали до думки, що євреїв навіть немає в ієрархії людських рас. Вони десь поза ієрархією. Спочатку були обмеження в пересуванні, працевлаштуванні, місці проживання. Рішення про «остаточне вирішення», нагадаю, було прийнято лише в січні 1942 р. Вже після здійснення «Голокосту від куль». До цього моменту можна було говорити, що «ми лише обмежуємо їх в правах заради процвітання нашої нації». Нагадаю доповідь Н.Н. Крестовської на цій конференції: підготовча робота до геноциду в Руанді проводилася, зокрема, через порівняння дітей тутсі з яйцями гадюки: якщо хочеш знищити змій, маєш знищувати яйця. Вас не закликають до вбивства дітей, вам нагадують про необхідність знищення зміїних яєць.

Коли ми відтворюємо ієрархію цінностей певної ідеології, стає очевидним, що увінчання цієї ієрархії будь-якою надлюдською цінністю має тенденцію закінчуватись геноцидом. Якщо на вершині ціннісної ієрархії життя та гідність людини – геноцидним тенденціям можна протистояти. Не тільки життя, але й гідність. Геноцидні практики (нагадаю текст Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього, 9 грудня 1948 року) пов’язані не тільки з позбавленням життя. Масові зґвалтування, примусові запліднення – це теж геноцидні практики. Деякі злочинці, що вчиняли масові зґвалтування під час конфліктів на території колишньої Югославії були щиро здивовані звинуваченням – адже, ті дівчата залишилися живі! На що вони нарікають!

Поняттю колективної провини мені б хотілося протиставити поняття колективної відповідальності. Людина може бути звинувачена тільки в діях, що вона скоїла самостійно. Відкидаючи поняття колективної провини як основи геноцидних практик, ми маємо продумувати проблематику пам’яті про злочини та природи історичної свідомості в цілому. Як має певна соціальна спільнота опрацьовувати пам’ять про злочини представників цієї спільноти в минулому? Чи не може статися, що, орієнтуючись виключно на індивідуальну відповідальність, ми нівелюємо поняття історичної пам’яті, бо вже наступне покоління людей (або ті сучасники, хто не брав участь безпосередньо в геноцидних злочинах) буде цілком вільне від пам’яті про злочин?

Пошлюся на відому роботу Карла Ясперса «Питання про винність», де розрізняються різновиди провини: карна, політична, моральна, метафізична. В контексті мого пошуку важливою є думка філософа про те, що моє відчуття приналежності до спільноти змушує мене замислюватись про свою відповідальність за дії спільноти в цілому (в минулому теж). Не будучи особисто винними, ми можемо відчувати потребу вилікувати своє суспільство. Це дуже часто сприймається як відчуття провини. В цьому контексті відчуття провини німецького народу є класичним прикладом. Хочу нагадати два приклади (їх є значно більше, насправді, в даному контексті це лише приклади): пошуки Манфреда Дезеларса (сучасного німецького теолога, керівника Центру молитви та примирення у польському місті Освенцим) та австрійського публіциста Мартина Поллака. Манфред Дезеларс народився після війни, отже не може відчувати себе винним в злочинах нацизму. Я не винний, аде можу добровільно взяти на себе відповідальність за збереження пам’яті про злочин. Я не можу навіть бути впевнений, що я розумію той біль, що відчувають ті, хто пережив Голокост. Але я можу бути поряд. Назвати злочин злочином, взяти відповідальність за збереження пам’яті про нього – тільки так я можу зробити крок до унеможливлення повернення цього злочину в реальність. Не треба відчувати при цьому особисту провину – бо я не винний. Саме так працює історична свідомість людини, ціннісний каркас якої будується на цінності життя та гідності. Моя відповідальність за збереження пам’яті є моїм життєвим жестом, моїм способом відповідальності за те, в якому суспільстві я хочу жити.

Мартин Поллак, син офіцера СС, який брав участь у знищенні людей під час Другої Світової, каже, що він, Мартін, відчуває власну відповідальність за повернення гідності тим людям, яких знищував його батько: збереження пам’яті, пошук інформації, повернення імен, встановлення істини, запобігання маніпуляціям з образами жертв тощо.

Як Дезеларс, так і Поллак демонструють готовність опрацьовувати минуле в такий спосіб, щоб зробити власне суспільство здоровим, унеможливити повернення минулого постійною роботою нагадування, виявлення найменших паростків ідеології, що може перетворитись на щось подібне до нацистської. Кожен з них знає, що така робота має бути постійною. Кожен день приносить нову ситуацію, нові сенси – та в цих нових сенсах наше знання про геноцид має бути проговорене новою мовою.

Парадоксом історичної відповідальності є те, що відмова від визнання злочинів минулого робить нас спільниками злочинців, яких ми ніколи не бачили в житті. Беручи на себе відповідальність за пам’ять та називання злочину злочином – ми не є винними в злочинах минулого. Виправдовуючи таки злочини – ми стаємо спільниками через те, що не запобігаємо повторенню злочину, робимо можливим його повернення. У цьому сенсі винні журналісти з Руанди, які  привчали співгромадян до думки, що тутсі – не зовсім люди. В цьому сенсі винні ті, хто заперечує злочини предків, наголошуючи тільки на подвигах – якщо геноцид минулого не потрапляє в поле нетерпимого, відкривається шлях для нових геноцидних практик заради «блага спільноти/соціуму/нації».

У цьому контексті превенція геноцидних практик може здійснюватися на рівні практик громадянського суспільства, спрямованих на відкритий публічний діалог на будь-яку складну тему, на рівні відмови від очікування експертної думки чи погодження з будь-яким рішенням, що пояснюється «державною необхідністю». Сподівання на прийняття «правильного закону» та створення правильної державної інструкції марні. Геноцид неможливий тільки там, де випрацьовуються механізми опору появі певного роду ідеологічних настанов, що можуть стати оформленням злочинних дій. І це має бути безперервною роботою, в якій поряд опиняються не тільки спеціалісти з міжнародного права, але й представники громадянського суспільства, що взяли на себе відповідальність за підтримання певної оптики бачення минулого та публічного дискурсу цінностей.

 

Д.ф.н., професор Оксана Довгополова

КОМЕНТАРІ  0 + Додати коментар
Прискорення у праві: нові виклики donum auctoris Прискорення у праві: нові виклики
Одна з невиліковних сучасних хвороб в українському праві – ігнорування процедури. Але… Історія, від якої є бажання ...
Україна рекомендувала до обрання суддею Європейського суду з прав людини найдостойніших кандидатів: інтерв’ю з Михайлом Буроменським Феміда Україна рекомендувала до обрання суддею Європейського суду з прав людини найдостойніших кандидатів: інтерв’ю з Михайлом Буроменським
26 липня завершила роботу Комісія для проведення конкурсу з добору кандидатів для обрання суддею Європейського суду...
Захист від непроханих гостей: чи існує межа необхідної оборони? Справа Захист від непроханих гостей: чи існує межа необхідної оборони?
Безпека передусім! Відомий і справедливий вислів. І тільки в наших силах зробити так, щоб наші рідні, і ми самі поч...
Жовтень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
30 1 2 3 4 5
05.10.2019 10:00:00 - Compliance law forum
6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31 1 2 3
Опитування
  • Як ви оцінюєте нове процесуальне законодавство?

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на порталі "Українське право", дозволяється за умови посилання на ukrainеpravo.com. При копіюванні матеріалів порталу "Українське право" для інтернет-видань обов'язковим є пряме та відкрите для пошукових систем гіперпосилання в першому абзаці на цитовану статтю або новину.
Яндекс.Метрика