Демілітарізація системи забезпечення правопорядку у силах оборони України: причини та наслідки
Спеціальна військова операція із застосуванням гібридних методів правового, політичного характеру, із використанням прихованих можливостей спецслужб та п’ятої колони в Україні. Такою є реальна оцінка того, що відбулося стосовно застосування правових заходів для забезпечення оборони України.
Зведений майже нанівець вплив військового командування, Міністерства оборони України, усієї правоохоронної системи держави на забезпечення військового правопорядку – такий результат знищення системи військової юстиції, яка ефективно діяла в Україні станом на початок 21-го століття.
Чи необхідно було здійснювати реформу системи військової юстиції в Україні і що мало передувати такій реформі?
Попри загальне розуміння реформи правоохоронних органів, органів прокуратури та судової влади, що необхідно було б ураховувати у здійсненні реформ військової юстиції, пріоритетним питанням тут є, було і буде у практичному розумінні такої реформи – забезпечення оборони України правовими заходами, забезпечення воєнної безпеки.
У цьому місці необхідно зробити акцент. Майже ніхто, за окремим винятком, ні у науковому середовищі, ні серед практикуючих правників не ставили саме так питання – правоохоронні органи, органи прокуратури, суди у сфері оборони ( у воєнній сфері) мають бути мілітаризованими, що визначається не лише специфікою воєнної сфери, особливістю військової служби та військової діяльності, але й метою – правопорядок у сфері оборони є необхідною умовою забезпечення воєнної безпеки.
Питання – чому представники сформованих владою численних комісій з реформ судової влади, правоохоронної системи, органів прокуратури не визнавали і досі не визнають офіційно необхідності інституційного формування та функціонального зміцнення військових правоохоронних органів, військової прокуратури, військових судів? Відповідь – у політичному середовищі, яке склалось в Україні та перемогло у 2010 році. У тих особах, які реалізовували ними ж сформовану правову політику. Серед таких осіб особливо виявили своє ставлення до проблеми військових прокуратур і військових судів в Україні – Андрій Портнов і Сергій Ківалов, хоча, на жаль, не лише ці особи.
Демілітарізація України, як мета держави-агресора, повністю відбулася в одній із вузьких, але важливих сфер – у забезпеченні військового правопорядку. Те, що у державах, де існують боєздатні армії, є очевидним, в Україні реалізовано у протилежний спосіб, у спосіб демілітарізації заходів забезпечення правопорядку у силах оборони.
Проблема загострилася, як не прикро це визнавати, у 2019 році – з прийняттям так званого реформаторського закону, яким внесені суттєві деструктивні зміни до Закону України «Про прокуратуру» і, насамперед, руйнівні зміни, що стосувалися ліквідації військових прокуратур. Тут також виявились особи, які упроваджували вказані реформи – Руслан Рябошапка й ті, хто його підтримав у Верховній Раді України, в Офісі Президента України, та, які на відміну від колишнього Генпрокурора, залишилися на своїх посадах.
Спроба відновити військові прокуратури напередодні широкомасштабної агресії рф, як це не дивно за активної підтримки та участі Генерального прокурора Ірини Венедіктової, закінчилася ветуванням змін до закону. Автори Президенстького вето, у якому взагалі немає жодної думки про необхідність забезпечення законності та правопорядку у воєнній сфері, знаходяться в Офісі Президента України, а також у Міністерстві юстиції України.
Про військові суди, окрім науковців та нечисленного кола фахівців, які розуміють сам предмет суддівської діяльності у сфері оборони, очільники відповідних владних органів і комісій, а також до недавнього часу – Верховного Суду, навіть не вважали за необхідне говорити. Нинішній Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко сповна відчув особливості кримінальних проваджень про військові кримінальні правопорушення на прикладі розглянутої ним справи стосовно генерала Назарова. Ще більшою мірою є зрозумілим для очільника Верховного Суду реальний стан і можливості діяльності судової системи в умовах війни у відсутність військових судів.
Що з того – закономірно постає питання? Відповідь полягає у тому, що ситуація з підтримання військового правопорядку є критичною, на межі втрати у багатьох випадках підрозділами боєздатності. Ось показники такого стану – зареєстровано та знаходиться у провадженні органів досудового розслідування більше 60 тисяч кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби, з них половина – зареєстровані у поточному році, тобто за 6 місяців. Ефективність кримінально-правової протидії злочинності серед військових виявляється у такому: із зареєстрованих більше 30 тисяч військових кримінальних правопорушень лише у 6 відсотках повідомлено про підозру, лише у 5 відсотках обвинувальні акти спрямовані до суду. Натомість ефективність діяльності правоохоронних органів держави (для порівняння) має зовсім інші показники – із зареєстрованих більше 260 тисяч кримінальних правопорушень у близько 30 відсотків повідомлено про підозру, у близько 25 відсотків обвинувальні акти спрямовані до суду. Як свідчить аналіз, кримінальні правопорушення у військовому середовищі нині сягають майже третини від усіх кримінальних правопорушень, що реєструються.
Влада заявляє про проблеми з мобілізацією людських ресурсів. Дійсно, проблеми існують. Однак хто дасть відповідь на питання чому майже 100 тисяч ухилянтів з лав Збройних Сил України та з інших військових формувань не розшукані та не виконують військового обов’язку? Чому правоохоронна система, що існує в державі, не здатна вирішити це питання, яке безпосередньо стосується обороноздатності держави?
Хто стоїть за руйнуванням правопорядку у силах оборони України? Чи не та посадова особа Офісу Президента, яка щоразу втручаючись у визначені законом повноваження прокуратури, координує діяльність ДБР, Національної поліції, самої ж прокуратури у випадках кризових ситуацій на фронті? Як розповідають цією посадовою особою є Олег Татаров. А можливо народні депутати, які не лише доклалися до знищення військової прокуратури, але й упродовж декількох років не спромоглися розглянути законопроекти, що стосуються військової поліції та чомусь вперто не бачать у законі повноважень Військової поліції щодо здійснення досудового розслідування?
Не будемо звертатися у вирішенні законодавчого регулювання повноважень Військової поліції, до наукових концепцій становлення і розвитку військової юстиції в Україні, хоча варто було розпочинати законопроектну роботу та реалізації законодавчих ініціатив саме з таких концепцій - науково обґрунтованих, прикладних у своєму значенні. Звернемося до Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої чинним наразі Указом Президента України від 8 квітня 2008 року N 311/2008 : «Військова служба правопорядку у Збройних Силах України має бути перетворена у військову поліцію, яка здійснюватиме попередження, виявлення, розкриття злочинів та досудове розслідування справ про злочини проти встановленого порядку несення військової служби».
Чи розпочнеться на противагу успішно проведеній ворожими для України силами операції зі знищення військової юстиції, спеціальна правова операція з її відновлення, з прийняття необхідних законодавчих змін, інституційного наповнення для ефективної діяльності щодо забезпечення правопорядку і законності у силах оборони – питання, на яке необхідно вже дати відповідь суспільству владі, а саме – тим, особам, які впливають на правову політику у Верховній Раді України, в Уряді, але, насамперед, з урахуванням реального стану розвитку демократії в Україні в умовах відсічі агресії рф – в Офісі Президента України.
Важливо, що мілітарний підхід до забезпечення правопорядку у силах оборони передбачає необхідну складову, якою є охорона прав та законних інтересів військовослужбовців, членів їхніх сімей, що своєю чергою ефективно впливає на стан захисту національних інтересів від воєнних загроз і що потребує відродження військової юстиції.
Петро Ясен
