Досвід України щодо застосування Нью-Йоркської Конвенції

ЮНСІТРАЛ підготував огляд практики, пов’язаної з Конвенцією ООН про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень, розглянемо приклад України.

Верховний суд України 24 листопада 2010 року прийняв рішення по справі RosUkrEnergo AG v. National Joint StockCompany Naftogaz Ukrainy щодо положень статей III; [IV]; V5 Нью-Йоркської конвенції.

Між покупцем і постачальником було укладено кілька контрактів на поставку природного газу. Умови контрактів передбачали розгляд спору Арбітражним інститутом Торгової палати Стокгольма (ТПС) із застосуванням матеріального права Швеції.

Спір між сторонами виник після того, як постачальник позбавив покупця доступу до природного газу, що належать тому за контрактами, а покупець затримав або не здійснив кілька платежів. У квітні 2008 року покупець почав арбітражний розгляд. У попередньому арбітражному рішенні, винесеному 30 березня 2010 р. (рішення ТПС від 30 березня 2010 року), третейський суд при ТПС зобов'язав постачальника заплатити неустойку в розмірі понад 365 млн. дол. США за зрив поставки природного газу за контрактами 1/04 і 198, а також відсотки. Він також зобов'язав покупця заплатити постачальнику штраф у розмірі понад 192 млн. дол. США за прострочення платежів за контрактами 2/04, 3/04 і 198, також з відсотками. В арбітражному рішенні було зазначено, що покупець погасив заборгованість перед постачальником за контрактами 2/04 і 3/04, 15 січня 2010 року шляхом подання заяви про зарахування від тієї ж дати. Нарешті, в арбітражному рішенні було також зазначено, що воно не підлягає виконанню до винесення остаточного арбітражного рішення у спорі.

8 червня 2010 року третейський суд при ТПС прийняв інше арбітражне рішення (рішення ТПС від 8 червня 2010 року), в якому визнавалося, що постачальник порушив умови контракту 3/04, позбавивши покупця доступу до 11 млрд. кубометрів природного газу. На цій підставі арбітри зобов'язали постачальника зробити поставки газу не пізніше 1 вересня 2010 року. Арбітри також зобов'язали постачальника заплатити передбачену контрактом неустойку шляхом передачі покупцеві прав на додаткові 1,1 млрд. кубометрів газу. Арбітри також визначили, що контракт 3/04 був дійсним і обов'язковим для сторін і, що постачальник не мав права на його розірвання. Нарешті, арбітри ухвалили провести зарахування суми, присудженої постачальнику рішенням ТПС від 30 березня 2010 року, в рахунок відсотків з суми неустойки, присудженої покупцеві в тому ж рішенні.

Коли постачальник не виконав арбітражні рішення ТПС, покупець подав клопотання про їхнє приведення у виконання в Україні. Шевченківський районний суд м.Києва задовольнив клопотання 13 серпня 2010 року.

17 вересня 2010 рішення районного суду було підтверджене Апеляційним судом м Києва. Апеляційний суд зазначив, що, згідно з Нью-Йоркською конвенцією, у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, з однієї з семи зазначених у Конвенції підстав, перелік яких є вичерпним. Апеляційний суд визначив, що районний суд справедливо ухвалив, що наявність жодних з цих підстав доведено не було.

Апеляційний суд погодився з висновком про те, що всі спірні контракти містили дійсну застереження про передачу спору в арбітраж при ТПС і передбачали, що арбітражні рішення є остаточними, не підлягають оскарженню і мають обов'язкову силу для сторін. Арбітражні застереження не передбачали винятків зі сфери застосування щодо будь-яких арбітражних рішень. Таким чином, згідно з арбітражними застереженнями, обидва арбітражних рішення ТПС були остаточними, не підлягали оскарженню і мали обов'язкову силу. У листах ТПС було також зазначено, що арбітражні рішення є остаточними і відповідно до шведського права можуть бути оскаржені тільки з процесуальних підстав упродовж тримісячного терміну. Апеляційний суд відхилив аргумент постачальника про те, що приведення у виконання арбітражних рішень буде суперечити публічному порядку України, визначивши, що арбітражні рішення стосувалися спору між сторонами і жодним чином не порушували "незалежність, територіальну цілісність, державний суверенітет, основні конституційні права, свободи та гарантії", що лежать в основі правової системи України.

Нарешті, аргумент постачальника про те, що покупець не надав офіційного документа, який підтверджує законну силу арбітражних рішень, у порушення вимог Цивільного процесуального кодексу України, також не мав успіху. Апеляційний суд визнав, що покупець представив всі необхідні документи, передбачені Нью-Йоркською конвенцією. Відмовившись визнати постанови судів нижчих інстанцій, постачальник звернувся до Верховного суду України. Постачальник просив Верховний суд скасувати рішення у справі та відмовити у виконанні арбітражних рішень ТПС від 30 березня і 8 червня 2010 року.

Верховний суд підтвердив постанови судів у справі, визначивши, що їх рішення відповідають фактичним обставинам справи і процесуальним вимогам. Верховний суд зазначив, що провадження за клопотанням про приведення у виконання арбітражного рішення не передбачає перегляду рішення по суті, а лише перевірку наявності процесуальних підстав для відмови в його виконанні. Нижчі суди мали рацію в тому, що не стали переглядати арбітражні рішення по суті.

Верховний суд далі зазначив, що в статті V Нью-Йоркської конвенції наведено вичерпний перелік підстав для відмови у визнанні та приведення у виконання арбітражних рішень; ці підстави не підлягають розширеному тлумаченню і повинні бути доведені стороною, яка заперечує проти виконання. Ті ж підстави вказані у статті 396 Цивільного процесуального кодексу України.

Постачальник заперечував проти приведення у виконання з двох підстав: 1) арбітражні рішення були неостаточним і не мали обов'язкової сили, і 2) приведення у виконання арбітражних рішень буде суперечити публічному порядку України. На думку Верховного суду, нижчі суди не допустили помилки, визнавши обидва доводи неспроможними. По-перше, Арбітражний регламент ТПС передбачає, що арбітражні рішення є остаточними і мають обов'язкову силу для сторін з моменту винесення, а ні Закон України "Про арбітраж", ні Цивільний процесуальний кодекс України не містять ніяких додаткових вимог щодо підтвердження остаточного характеру арбітражного рішення. Крім того, при винесенні арбітражного рішення ТПС від 30 березня 2010 року сторони домовилися про те, що остаточне рішення в усіх позовних вимогах, що належать до угод за 2009 рік, має бути винесено не пізніше 30 липня 2010 р. і, що всі інші претензії будуть розглядатися окремо і не будуть висуватися до винесення остаточного арбітражного рішення. В арбітражному рішенні ТПС від 8 червня 2010 року було зазначено, що рішення ТПС від 30 березня того ж року підлягало виконанню починаючи з 8 липня 2010 року. Крім того 16 липня 2010 року ТПС повідомив місцевий шведський суд про те, що рішення від 30 березня і 8 липня 2010 року є остаточними, мають обов'язкову силу і відповідно до шведського права можуть бути оскаржені тільки з процесуальних підстав протягом трьох місяців. Постачальник оскаржувати ці рішення не став через відсутність для цього законних підстав за шведським законодавством.

По-друге, Верховний суд визнав заперечення постачальника про порушення громадського порядку безпідставним і недоведеним. Постачальник стверджував, що виконання арбітражних рішень буде суперечити публічному порядку України, так як кількість природного газу, що підлягає передачі покупцю на підставі арбітражних рішень, перевищувало 50 відсотків річного обсягу видобутку природного газу в Україні і 50 відсотків річних потреб України в газі. Однак постачальник не надав жодних доказів на підтвердження цієї заяви. Він також визнав у Міжнародному комерційному арбітражі, що у нього не було ніяких правових підстав для присвоєння природного газу, що призначався для поставки покупцю (і тим самим визнав вимоги покупця). Верховний суд далі зазначив, що виключення на підставі публічного порядку може бути зроблено тільки в тому випадку, якщо виконання арбітражного рішення зачіпає основоположні принципи і ключові елементи публічного порядку України, проте постачальник не стверджував, що такі принципи будуть порушені, а самі сторони були незалежними учасниками ринку.